Туренко Вікторія Вікторівна, к. ф. н., доцент Інституту політології та права НПУ Шаповалова Тамара Вікторівна, старший викладач Донецького інституту соціальної освіти Гуманізація і гуманітаризація освіти та духовний розвиток особистості
Макс Шелер стверджує, що «освіта не є навчальною підготовкою до чогось, до професії, до спеціальності, до якогось роду виробництва. Навчальна підготовка не має зовнішніх цілей. Освіта існує лише для творення благородної людини» [6; 31 – 32]. Відомий вислів, що освіта для нас є тим, що залишається в нас навіть тоді, коли ми забуваємо щось конкретне з навчальних програм.
Що ж таке може залишитися в нас, коли ми раптом забудемо якісь дату, формулу, граматичне правило? Наша людяність, наша гуманність, наше милосердя, добро в серці, душі. Їх людина набуває протягом всього життя, протягом отримання освіти.
Інститут освіти в суспільстві разом з такими інститутами соціалізації як сім`я, церква, ЗМІ покликані формувати і соціально, і морально здорову особистість. Проте, останнім часом в Україні спостерігається дисфункціональність інститутів соціалізації, невиконання ними своїх функцій, що не тільки негативно позначається на соціалізації молодого покоління, а може стати механізмом формування девіацій.
Соціальну організацію і духовне підґрунтя в сучасному українському суспільстві, на думку В. П. Андрущенка, можуть винести на своїх плечах дві особистості: духовна особа(священнослужитель) і вчитель[1; 31].
Опорою їм може стати особистість, що набула освіту з акцентом на гуманістичні цінності. Що відбувається через гуманізацію і гуманітаризацію освітньої підготовки.
Ю. М. Афанасьєв, звертаючи увагу на особистісний компонент освіти , ставить питання:» А чи може освіта бути негуманітарною?» І відповідає:» Бути людиною важко. Але завдання сфери освіти – створення максимально повних умов для розкриття людської, орієнтованої на цілісну організацію, свідомості» [4]. Справжньою ціллю освіти і виховання є не підготовка до шкільних чи вузівських екзаменів, а підготовка до життя. Життєві іспити - це вчинки, які не складають, а вчиняють, а у випадку невдачі розплачуються дуже серйозно.
Система освіти - це не просто сукупність навчальних програм, предметів, методів, засобів.Через систему освіти суспільство звертається до людини, що розвивається як особистість. Важливу роль у формуванні життєвих орієнтирів особистості школяра, студента мають гуманітарні, філософські знання. Саме вони дають людині можливість зорієнтуватися в сучасній мінливій дійсності, сучасній культурі, перспективах розвитку цивілізації.
Ще на початку ХХ століття у В. Вернадського знаходимо твердження, що з огляду на величезну роль людини у збереженні природи, науки природничі можна віднести до гуманітарних[2; 499]. Сьогодні такого статусу особливо заслуговує екологічна наука.
Зважаючи на вищеозначені факти, на філософських відділеннях університетів України в якості вступного випробовування означено біологію, а програма з цієї дисципліни передбачає вивчення екологїї. Натомість природничі відділення залишають поза увагою питання про збільшення в навчальних програмах годин на філософські науки. Хоча, як відомо, питання сенсу буття, життя передусім осягаються ними.
В цілому ж, справа полягає в тому, аби освіта сприяла тому,щоби нове покоління розчищало у собі внутрішні шляхи до совісті, тримало б відкритими священні брами, за якими вона ховається. Адже якщо колись утвердиться на Землі безсовісне покоління, воно зруйнує життя людини, культуру,–говорить Іван Ільїн, великий філософ-гуманіст[3; 182]. Совість це голос трансцендентної сили. «Вустами совісті «говорить Всезагальний закон, Істина. В якості морального регулятора вона ставиться навіть вище на розсудливість[5; 523 – 524]. Для збереження життя на Землі в часи, коли все раціоналізується, це особливо важливо.
Бібліографія
1. Андрущенко В. Лише меншовартісні люди не цінують нашої освіти // Віче – 2010 - №15 – С. 30 – 33.
2. Вернадський В. Научная мысль как планетное явление / Мир философии: Книга для чтения. Ч.2. Человек. Общество. Культура. – М.: Политиздат, 1991. – С. 497 – 512.
3. Ильин И. Основы христианской культуры. – Краматорск: «Тираж-51», 2005. – 351 с.
4. Степанова М.А. Психологическая наука и философия в сфере образования: современное состояние и актуальные задачи [Електронний ресурс]: http://vphil.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=145&Itemid=52.
5. Словарь философских терминов / Научная редакция профессора В.Г. Кузнецова. – М.: ИНФРА – М. – 2007. – 731 с.
6. Шелер М. Избранные произведения: Пер с нем. / Под ред. Денежкина А.В. – М.: Изд-во «Гнозис», 1994. – 490 с.
Стребкова Юлія Віталіївна, доцент Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут", "Ґендерний та деонтологічний аспекти деструкції наукового світогляду"
Інтенсифікація соціальних процесів мінімізує часовий проміжок між вибором певної нормативності та наслідками цього вибору. Сучасники гостро відчувають наслідки стрімкої радикальної переоцінки меж "чоловічого" та "жіночого" і суперечливості вимог щодо їхньої норми. Зв’язок між теорією та практикою у контексті соціокультурних трансформацій ґендерного порядку має досить складний характер та потребує подальшої розробки. Габермас у комунікативній теорії поєднував деонтологічну та телеологічну етики: кожна значуща норма повинна відповідати умові, згідно з якою її передбачувані наслідки при задоволені інтересів кожного індивіда, можуть бути без примусу прийняті усіма учасниками. На нашу думку, система мотивів зазнає надзвичайного впливу патріархату, релігії та ідеології споживацтва. Змінюється і система критеріїв ефективності наукової діяльності. На сьогодні в Україні мотивація молоді до наукової діяльності може підтримуватись лише економічним стимулюванням прикладних досліджень. У світовому масштабі можна стверджувати, що ставлення до фундаментальних наукових досліджень з площини "обов'язково" – "бажано" – "байдуже" перейшло до дуалізму "дозволено" – "заборонено". Дебати довкола сучасних біотехнологій яскраво ілюструють цей процес.
Децизіонізм, який започаткував нім. філософ К. Шмітт у сфері судочинства, заперечував можливість раціонального обґрунтування (легітимації) норм, цінностей та цілей. Пристаючи на позицію M. Вебера, щодо доповнюваності раціональності науки ірраціональністю цінностей, зазначимо, що ірраціональний вибір між цінностями здійснюється під впливом домінуючої ідеології. У деформованому під владою патріархату суспільстві жінки усуваються зі сфери прийняття рішень. Тобто, у конкретних історичних умовах виникає ситуація, за якої патріархальні цінності, що насаджуються під виглядом загальнолюдських, вступають у протиріччя з раціонально обґрунтованими соціальними можливостями та нормами.
Науку можна розглядати як складну і динамічну систему перевірених практикою знань. Систему, яка обов'язково має забезпечувати перехід від простого накопичення у суспільній свідомості емпіричних даних до вибудови структури теоретичного знання. Без урахування міжґендерної взаємодії цей зв'язок у галузі соціальних знань є розірваним. Ґендерна теорія, будучи спадкоємницею теоретичного фемінізму, є вельми "незручною та небажаною" для патріархату, оскільки розкриває антигуманну сутність чоловічого домінування. Саме тому, завданням патріархату є блокування загалом зазначеного переходу. Патріархальна ідеологія, базуючись на хибних засадах (методологічно невиправдана підміна понять і надання відмінностям статусу протилежності), не в змозі сформувати загальнолюдські норми та цінності. Релігійний вплив забезпечує сприйняття наслідків антигуманних соціальних практик як даність.
На нашу думку, нормативність завжди має ґендерний аспект. Подвійний моральний стандарт є однією з обов'язкових складових сексизму – ідеології патріархату. Незважаючи на закономірні глобальні процеси секуляризації, пострадянська Україна постає оазою інституалізації релігійного досвіду. Релігійна експансія призводить до руйнації системи наукових підходів у соціально-гуманітарній сфері. Можна стверджувати, що наука визначає, а патріархальна система та релігія обмежують рівень оволодіння соціальним досвідом. На думку ґендерологів, гальмування людського розвитку обумовлюється різним ставленням до жіночої та чоловічої активності у набутті наукових знань. Зупинка прогресу науки можлива лише за умови жорстких обмежень прав та свобод жінки-людини.
Роблячи вибір на користь патріархальних цінностей, маємо усвідомлювати наслідки. За науковою позицією вони є закономірними, передбачуваними та прогнозованими. Паліативні заходи, спрямовані на подолання ґендерного дисбалансу, за умови збереження сексизму у сфері деонтології та етиці, загалом, призводять до соціальної напруги та затягування вузла соціальних протиріч. Продовження політики розрізнення людей за ґендерними ознаками та підтримки псевдонаукових підходів до соціогуманітарної сфери значно посилить соціально-економічну кризу та зумовить повернення від комплементарної до домінаційної форми патріархату.
Перехід від раціональності науки до міфологізованих релігійних догм унеможливлює раціональне використання не лише людських, а й природних ресурсів. На відміну від північноафриканських ісламських країн, Україна не в змозі покривати непродуктивні ґендерні стратегії природними ресурсами. Якщо ґендерні проблеми не будуть розв'язані, а релігійне руйнування наукового світогляду продовжиться, слід прогнозувати подальше погіршення соціально-економічного стану України.
Якщо система принципів, законів та категорій не обумовлена науковим світоглядом, а пов'язана виключно з патріархальною ідеологією та релігією, то виникає деструкція науки як такої. Зазначимо, що й поза межами природничих наук, наука це форма суспільної свідомості, яка забезпечує об'єктивне відображення навколишньої дійсності. Викривлення у сфері прийнятного та допустимого, обумовлене релігійною міфологією у соціогуманітарній царині, яка спирається на ідеологічні утворення, унеможливлює об’єктивне дослідження соціальних взаємодій. Встановлення закономірності соціальних процесів за таких умов стає неможливим, а, отже, неможливе формування ефективних стратегій суспільного розвитку.
Міркування з приводу яскравих проявів цих процесів висловлюють політики, громадські діячі, представники ЗМІ та бізнесу. Наукові дослідження ґендерних та деонтологічних аспектів форм діяльності або поведінки людини практично зупинено, а висвітлення їх результатів, здебільшого, є викривленим та не об'єктивним. Поєднуючись зі зниженням інтелектуального рівня населення - це знижує авторитет науки та, аж ніяк, не спонукає до пошуку виходу із кризи. Разом з цим, спостерігається масована пропаганда ґендерних стереотипів та посилення релігійного тиску. Проростаючи у масовій свідомості, міфологізовані уявлення про чоловіче та жіноче призначення різко контрастують із бажаннями кожної людини бути щасливою та вільною у своєму свідомому виборі, незалежно від статевої належності. Такі невідповідності посилюють загальну нестабільність, соціальну напругу та викликають відчуття безвиході. Релігійне упокорення населення придушує бажання індивідів виражати соціальний протест, а ідеологічна деструкція наукового світогляду гальмує об’єктивні процеси суспільного розвитку, лише відстрочуючи закономірні наслідки соціально-економічного відставання.
У доповіді будуть розглянуті ґендерні аспекти зазначених процесів та наслідки їх впливу на масову свідомість. Використано теоретико-методологічний апарат і термінологію сучасної ґендерної теорії. Патріархат розглядається як тип організації ґендерної системи.
Скрипнікова Софія Віталіївна, аспірант кафедри культурології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, Київ «Роль капелана в навчально-виховному процесі (на прикладі діяльності Центру Студентського Капеланства УГКЦ)»
Нерозривність процесів навчання та виховання на сьогоднішній день є доведеною та добре відомою педагогічною істиною. Тому неабияка вага в освітньо-виховному процесі відводиться саме особистості викладача, адже саме він повинен сприяти розвитку самостійності у студентів, формувати критичне мислення, уміння виробляти власну точку зору тощо. Могутнімфактором у ефективності навчально-виховного процесу часто виступає сила особистого прикладу. Педагог повинен не лише дати фундаментальні, системні, дієві знання, але також виховати моральну, самостійну та самодостатню особистість. З приводу цього не виникає сумнівів. Що стосується католицької церкви, вона не є виключенням, адже, згідно свого розуміння виховного процесу, викладеному у “Gravissimum Educationis” (“Про християнське виховання”, 1965 р.) ІІ Ватиканського собору, “справжнє виховання має на меті становлення людської особистості з огляду на її найвищу ціль і одночасно на благо суспільства, членом якого є людина і в обов’язках якого вона, ставши дорослою, прийматиме участь” (GE, 1). Тому церква не оминає своєю увагою і підготовку викладача/учителя. У тій же декларації зазначається, що саме від рівня освіченості останніх, а також від уміння застосовувати найновіші досягнення педагогічних наук, істотно залежатиме здійснення основних цілей та завдань католицьких НЗ. Тому підготовці вчителя приділяється особлива увага: він має отримати ґрунтовні знання як зі світських, так і з релігійних наук, а його освітній рівень має підтверджуватись відповідними дипломами(GE, 8).
Слід сказати, що останнім часом значна частина нашого суспільства притримується думки, що саме на вихованням моральної та соціально свідомої особистості повинні займатися саме релігійні інститути. В світлі цього цікавим є такий феномен, як капеланство – священицьке служіння для окремої (часто певним чином ізольованої) спільноти в суспільстві. Капеланське служіння в нашій країні розвивається у різних сферах. Зокрема, представлене військове, в’язничне, медичне та студентське.
Особливо цікавим є феномен студентського капеланства. Доки в нашій країні з поперемінним успіхом усе ще ведуться дискусії стосовно шляхів зближення світської та релігійної освіти, деякі навчальні заклади уже зробили свій вибір на користь присутності у навчальному процесі священника. Зокрема, інститут студентського капеланства яскраво представлений в УГКЦ, в якій створено відповідну релігійну місію, «метою якої є задоволення релігійних потреб віруючих студентів і членів їх сімей в дусі католицького віросповідання, поширення цієї віри, служіння Євхаристії, справи милосердя та добродійності, а також здійснення доброчинних акцій матеріального характеру». Ця місія отримала назву «Центр студентського капеланства»або«Студентське капеланство університетської молоді». Відповідно до цілей, якими керується у своїй роботі ЦСК, можна говорити про широкий спектр соціальної роботи, яка включає в себе пасторальну, місіонерську, культурно-проствітницьку, освітньо-виховну, харитативну діяльність тощо.
На сьогодні Центр Студентського Капеланства УГКЦ веде діяльність при трьох навчальних закладах: Національному Університеті «Львівська політехніка», Національному лісотехнiчному університеті України та Львівській комерційній академії.
Очевидно, що успішне капеланське служіння у цих ВНЗ було б неможливим, якби не існувало потреби у ньому. Отже, сфера духовно-морального виховання у НЗ залишається неохопленою, що призводить по потреби присутності у навчальних приміщеннях капелана, який виступає не лише як священик, але і як педагог та вихователь, оскільки виконує не лише пасторальну, але й просвітньо-виховну роботу. Про це свідчить, наприклад, практика капеланів Львівської політехніки: разом зі студентами вони організовують зустрічі у гуртожитках, показ та обговорення фільмів, ексурсії, роботу літніх таборів тощо. Особливе місце у роботі капеланів УГКЦ відводиться патріотичному національному вихованню. Усе це відбувається у зрозумілому для молоді форматі, з використанням сучасних досягнень ЗМІ, зокрема, інтернет-ресурсів. Про успішність такого формату роботи з молоддю свідчить і той факт, що на сьогоднішній день йде реєстрація СКУМ як громадської організації, що дозволить їй вийти на якісно новий рівень роботи.
При центрі студентського капеланства діє також Центр опіки сиріт, метою якого є«будувати на здоровій духовності зрілу особистість, дбати про соціальну рівність, проводити різноманітні акції соціального, патріотичного та духовно-просвітницького характеру, виявляти любов та опіку через спілкування та присутність капелана чи волонтера, проводити пасторальну працю з дітьми-сиротами, дітьми з малозабезпечених сімей, дітьми з дошкільних закладів (дитячі садочки) та з дітьми із спец закладів» .
Не дивлячись на те, що ЦСК є досить молодою організацією, він вже має певні здобутки, якими працівники цієї сфери мали можливість поділитися під час роботи конференції для студентських капеланів на тему «Практичні аспекти студентського капеланства в УГКЦ », що відбулась 23 грудня 2009р.у м Львові. Втім, окрім позитивних напрацювань, у розвитку капеланства існують і проблемні сторони, серед яких: відсутність вмотивованих працівників ; відсутність матеріальної бази; відсутній постійний склад студентського активу (в середньому 5 років) тощо, які також постали на порядку денному роботи конференції.
До того ж – чи не найбільш болючим у діяльності студентського (і не лише студентського) капелана є питання конфесійності. Однак, слід визнати, що досвід ЦСК УГКЦ свідчить про те, що в суспільстві існує запит на капеланство, зокрема студентське. А оскільки молодь – майбутнє нашої нації, це явище потребує уважного вивчення. Адже, судячи з характеру роботи, яку веде капелан у ВНЗ – він виступає якраз тією особистістю, яка має вплив на студентів, якій довіряють та на яку хочуть рівнятися молоді люди. А, отже, саме капелан має значну можливість сприяти формуванню духовних та моральних якостей у студентської молоді.
Посилання:
Цетр Студентського капеланства УГКЦ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kapelanstvo.in.ua
Одинцова Елена Валерьевна, старший преподаватель кафедры начального и дошкольного образования Института развития образования г. Ханты-Мансийск Возможности использования средств информационно-компьютерных технологий в повышении квалификации учителя музыки
Ускорение научно-технического прогресса поставило перед современной высшей педагогической школой важную задачу - помочь учителю активно включиться в качественно новый этап развития современного общества, связанный с информатизацией, и непрерывным самообразованием с помощью средств информационно-компьютерных технологий (ИКТ).
Все информационные технологии связаны с компьютерным обучением. Персональный компьютер уверенно вошёл в систему дидактических средств, стал важным элементом предметной среды. Для создания условий перехода к ИКТ необходимо совершенствование базовой подготовки, переподготовки, повышения квалификации (ПК) преподавателей; оснащение системы образования техническими средствами; создание системы дистанционного образования в России.
В информационно-компьютерных технологиях используются специальные технические и информационные средства, персональные компьютеры с "дружественным" интерфейсом работы пользователя и телекоммуникационные средства. "Компьютерная" подчеркивает, что основным техническим средством в процессе подготовки, получения и передачи информации обучаемомуявляется компьютер с соответствующим техническим и программным обеспечением.
Три основных принципа ИКТ:
- интерактивный (диалоговый) режим работы с компьютером;
- интегрированность (стыковка, взаимосвязь) с другими программными продуктами;
- гибкость процесса изменения как данных, так и постановок задач.
Учитывая специфику музыкально-педагогической деятельности учителя музыки,особый интерес для нашего исследования представляют следующие средства ИКТ: мультимедийные интерактивные презентации, познавательные компьютерные программы (звуковые и нотные редакторы), цифровые ресурсы сети Internet, учебники, словари-справочники на электронных носителях, нотные архивы, и т. д.
Без технологии Multimedia(многовариантная среда), которая сочетает текстовую, графическую информацию со звуковой, видео, мультипликацией трудно представить современное обучение. В сфере обучения с появлением операционной системы Windows, открылись новые возможности. Программы создания мультимедийных презентаций (PowerPoint) или музыкального клипа (WindowsMovieMaker) позволяют создавать информационную поддержку при подготовке и проведении урока, и во внеклассной работе. Программа «Звукозапись» предназначена для записи, смешивания, воспроизведения и редактирования звукозаписей, а так же позволяет связывать звуки с другим документом или вставлять их в него. Используя интерактивный режим программ, их способность «откликаться» на действия преподавателя или обучаемого, «вступать» с ними в диалог, расширяются области применения компьютера в учебном процессе, что и составляет главную особенность методик компьютерного обучения в процессе повышения квалификации.
Знакомство с музыкально-компьютерными программами, сам процесс их освоения способствует интенсивному развитию умений самообразовательной деятельности. На курсах ПК учителя музыки осваивают программы набора нотного текста, редактирования и печати. (NoteWorthyComposer, Sibelius), компьютерную аранжировку музыкальных произведений (BandInABox), универсальный музыкальный редактор, работу со звуком, аранжировкой и композициями (Cubase), профессиональную обработку звука, редактирование аудио-файлов (Sound Forge).
Использование современных Internetресурсов позволяет говорить о принципиально новом подходе к повышению квалификации педагога-музыканта, требуется создание новых, вариативных технологий образования, где будет возможность выбора образовательных целей, темпа и форм обучения, быстрой профессиональной переориентации.
Компьютерные телекоммуникации обеспечивают эффективную обратную связь, которая предусматривает как организацию учебного материала, так и общение (через электронную почту, телеконференцию) с преподавателем, ведущим определенный курс. Такое обучение на расстоянии получило название дистанционного обучения (от англ. distanceeducation— обучение на расстоянии). В Институте развития образования Ханты-Мансийского автономного округа – Югра разрабатывются дистанционные курсы ПК для учителей музыки, где компьютер и информационные системы могут использоваться на всех этапах процесса обучения: при объяснении нового материала, закреплении, повторении.
Работа преподавателя при использовании технологии с использованием ИКТ включает следующие функции:
- организация учебного процесса на уровне аудитории в целом, предмета в целом;
- организация внутренней активации и координации, организация рабочих мест;
- индивидуальное наблюдение за обучаемыми, оказание индивидуальной помощи.
С помощью компьютера или мультимедийных систем достигается идеальный вариант индивидуального обучения, использующие звуковые и визуальные образы; связь их с предметным содержанием определенного учебного курса.
В процессе промежуточного контроля курсов ПК слушатели заполняют «Карту творческой активности» где проходит ежедневная самооценка работы на занятиях.
В завершении курса ПК слушатели защищают свои творческие работы, вынося их на обсуждение коллег, заполняют Лист самооценки, где отмечают освоение материала, затрудненияи др.
В заключении отметим, что использование современных информационно-компьютерных технологий на уроках музыки– принципиально новый подход к обучению и воспитанию личности, как учителя, так и обучающегося. Широкиевозможностипредоставляются в развитии творческих способностей при внедрении средств ИКТ в процессе обучениямузыки. В процессе курсов повышения квалификации слушателям дается «толчок» к самостоятельному добыванию знаний и развитию самообразовательных умений.
Умение создавать различные презентации в проектной деятельности на основе музыкальных произведений, изучение музыкально-компьютерных программ, освоение сети Интернет позволяет сделать общение с произведениями искусства более интересным и многогранным. На наш взгляд, внедрение компьютерных технологий в музыкальное образование способствует повышению эффективности урока, его развивающих, образовательных и воспитательных функций.
Академическая мобильность как цель и инструмент Болонского процесса. Мишинкина Анна Вячеславовна, аспирант кафедры социологии культуры и коммуникации Санкт-Петербургский Государственный Университет
Построение Европейского пространства высшего образования (European Higher Education Area) осуществляется на протяжении последних двадцати лет. За этот период процесс стал органичным элементом общеевропейского интеграционного процесса. Болонский процесс затрагивает широкий круг вопросов, и для создания единого и универсального Европейского научно-образовательного пространства должны быть решены проблемы признания уровней и качества учебных программ; мобильности студентов и преподавателей; четко определена и установлена структура, базирующаяся на двух главных циклах (бакалавриат-магистратура); утверждена система кредитных единиц типа ECTS (EuropeanCreditTransferSystem). [2, с.2]
Одновременная реализация всех условий Болонского процесса не представляется осуществимой в силу различных ограничителей, как финансовых и временных. Основной акцент ставится на развитие мобильности студентов и преподавателей, что является одной из наиболее конкретных и соответственно реализуемых задач Болонского процесса. Важно также отметить то, что развитие мобильности является одновременно и целью и инструментом Болонского процесса.
Для достижения поставленной задачи уже имеются определенные ресурсы. К ним можно отнести создание и развитие таких программ, как «Эразмус» (Erasmus, существует с 1987г.), «Эразмус Мундус» (ErasmusMundus, запущена в 2004г.), «Темпус» (работает с начала 90-х гг.) и ряд других программ Европейского Союза[1, с.9-11]. Именно эти программы играют ключевую роль в повышении студенческой мобильности. А уровень мобильности сегодня напрямую сопряжен с конкурентоспособностью специалиста. Признание дипломов, программы двойных дипломов, учеба в вузах других стран – сегодня студенты стремятся получить образование, соответствующее лучшим мировым стандартам. По мнению экспертов, именно акцент на развитие и повышение мобильности студентов, преподавателей и исследователей, а также устранение всех барьеров, препятствующих свободе их передвижения, способен сделать российское высшее образование более конкурентоспособным, а специалиста на рынке труда более востребованным.
Функционализм связывал развитие образования с развитием потребностей капиталистического производства в квалифицированных кадрах, в отличие от марксистского подхода, который объяснял появление системы массового образования потребностью в послушных и пассивных работниках. По мнению различных теоретиков (типа Горца и Пулантзаса) рабочих искусственно не допускают к «секретному знанию» производственного процесса с помощью иерархически организованного образования.[5, с.567]
Но в ситуации очередной трансформации российского высшего образования, а также в связи с его вхождением в Болонский процесс, субъектно-объектные отношения участников образовательного процесса изменяются. Человек из винтика производственной машины и "ведомого" в политической и социальной сфере превращается в человека, принимающего самостоятельные решения. И проблема в воспитании исполнителей, наученных нажимать кнопки машины, быстро сменяется другой проблемой – где взять людей, способных создавать вышеуказанные кнопки. Для решения указанной проблемы необходимо уже опираться на другие образовательные принципы, чем раньше, среди них принципы универсализма и мобильности.
На рубеже XX-XXIвеков в России был осуществлен переход к вариативному образованию, от узко предметной его направленности, - в сторону интеграции и гуманизации.[3, с.27] Произошел переход к универсальному, «избыточному» образованию. И чем более универсально полученное образование, тем быстрее специалист может адаптироваться к вызовам времени и потребностям общества, тем большими компетенциями и более высоким уровнем интеллектуальной и профессиональной мобильности он обладает.
Важно также отметить, что понятие мобильности сопряжено с понятием творчества, так как в современном обществе творческий человек есть мобильный, и наоборот. Система образования в рамках Болонского процесса должна опираться на парадигму личностно-ориентированного развивающего обучения специалиста, что значительно расширит диапазон его образовательного творчества. Только индивид, имеющий гибкое и нестандартное мышление, аналитический ум и творческий подход к решению поставленной проблемы может стать мобильным.
Подводя итог вышесказанному, следует отметить, что решение задач расширения мобильности и достижения релевантности степеней, квалификаций и дипломов рынками труда в контексте Болонского процесса, требует: адаптации учебных планов; четкой структуры степеней; надежной гарантии качества, преподавания на основных мировых языках; соответствующей информации и маркетинга; служб приема для иностранных студентов; снятия запретов на миграцию; изменения законов, регулирующих рынки труда.[4,с. 20]
Однако повышение уровня мобильности должно быть в равной степени достигнуто и студенческим и преподавательским составом учебного заведения. Все намеченные цели будут достигнуты лишь при условии обмена опытом и позитивными практиками реализации тех или иных учебных курсов или программ, что может быть обеспечено только в рамках взаимодействия и взаимовыгодного сотрудничества академического сообщества.
- ЕС - Россия: партнерство в человеческом измерении. Представительство Европейской Комиссии в России.- М., 2007.
- Кислицын К.Н. Болонский процесс как проект для Европы и для России. // Электронный журнал "Знание. Понимание. Умение" – Высшее образование для XXI века. № 11, 2010 .
The Bologna Declaration of 19 June 1999 [Электронныйресурс] // Berlin-Bologna-Web-Page.
- Кузнецова Н.Е. Интегративно-акмеологический подход как методология вхождения в Европейский образовательный процесс// Академический чтения, вып.5. – Спб., 2005.
- Лаптев В.В. Подготовка и аттестация научных кадров в открытом европейском научно-образовательном пространстве// Академический чтения, вып.5. – Спб., 2005.
- Hickox M.S.H. The Marxist sociology of education: a critique // The British Journal of Sociology. December 1982. Vol. 33. № 4.
В.В.Мельник МЕТАФИЗИЧЕСКИЙ СТРАХ КАК ДЕСТРУКТИВНОСТЬ И КОНСТРУКТИВНОСТЬ ЭКЗИСТЕНЦИАЛЬНОЙ ТРЕВОГИ
Практически все философские школы и направления, так или иначе, обращались к рассмотрению страха в рамках соответствующих мировоззренческих систем. И в XXI веке проблема страха остается все так же одной из наиболее актуальных в разных областях знания – философии, этике, религиоведении, социологии, культурологии, психологии, медицине и прочих. Большое разнообразие различных учений о человеческом страхе – и религиозных, и атеистических; и научных, и откровенно антисциентистских – вынуждают внимательнее отнестись к тому, как решалась проблема страха в античной мысли и патристике – традициях, которые легли в основание и сформировали ментальные структуры современной культуры.
«Глубокая таинственность невинности» проявляется в том, что «она одновременно является страхом»[1]. Применительно к религиозной антропологии это значит, что страх[4] представляет собой глубинное подсознательное желание того, чего обыкновенно человек страшится больше всего – смерти, небытия, Ничто. Ничто – это предмет страха, оно «порождает страх». «Страх и Ничто постоянно соответствуют друг другу»[5]. Страх и притягивает, и отталкивает одновременно; полаганием этой категории экзистенция в наибольшей степени проявляет свою диалектичную, динамичную природу: «…тот, кто через страх становится насквозь виновным, все же является невинным; ибо он не сам стал таким, но страх, чуждая сила, подтолкнул его к этому, сила, которую он не любил, нет, сила, которую он страшился; и все же он виновен, ибо он погрузился в страх, который он все же любил, хотя и боялся его. В мире нет ничего более двусмысленного, чем это…»[6]. Страх в состоянии невинности подобен детскому «стремлению к приключениям, к ужасному, к загадочному»[2], в нем еще не слышится страдание
Диалектичность страха состоит еще и в том, что страх, с одной стороны, является своего рода предпосылкой греха[1], с другой – грех также и приводит с собою страх и тревогу.[2]. Кроме того, последующий анализ категории страха покажет нам, что страх может иметь как позитивное, так и негативное значение. Тревога, говорит Тиллих, есть экзистенциальное осознание небытия. Определение «экзистенциальный» указывает на то, что тревогу порождает вовсе не абстрактное знание о небытии, но осознание того, что небытие составляет часть собственного бытия человека. Тревогу порождает не мысль о том, что все имеет преходящий характер и даже не переживание смерти близких, а воздействие всего этого на постоянное, но скрытое осознание неизбежности нашей смерти. Страх смерти вносит элемент онтологической тревоги в любой другой вид страха (боязни). Именно тревога неспособности сохранить собственное бытие лежит в основе всякого конкретного страха. Тревога стремится превратиться в страх, так как мужество способно его встретить. Конечное существо не способно терпеть голую тревогу более одного мгновения. Тиллих прав: те, кто пережил подобные моменты, – например, мистики, прозревшие «ночь души», или Лютер, охваченный отчаянием из-за приступов демонического, или Заратустра-Ницше, испытавший «великое отвращение» – поведали о невообразимом ужасе голой тревоги. Избавиться от этого невыносимого ужаса обычно помогает превращение тревоги в страх (боязнь) чего-либо – дьявола, темноты, призраков, какого-либо животного, нечистоты, колющих и режущих предметов, открытого или замкнутого пространства – неважно чего. Боязнь нужна, чтобы скрыться от тревоги. Тревога – это конечность, переживаемая человеком как его собственная конечность. Такова врожденная тревога, свойственная человеку как человеку и – некоторым образом – всем живым существам. Эта тревога отличается от патологической (невротической и психотической). Патологическая тревога, по мнению Тиллиха, есть следствие неудачной попытки Я принять тревогу на себя. Устранить основополагающую тревогу конечного бытия, вызванную угрозой небытия, невозможно, поскольку эта тревога присуща самому существованию. Единственно возможный подход к ней – это принятие ее на себя.
Попытаемся реконструировать степени причастности страха. «Нулевым» уровнем причастности страху можно обозначить «страх бездуховности». Бездуховность необязательно присуща язычеству, наоборот, она свойственна скорее обыденному сознанию, которое относит себя к христианству, но только внешним образом. Как говорит Кьеркегор, «бездуховности может до некоторой степени быть свойственно общее с духом содержание»[3], но это содержание выражается в «шутке», бессмысленной «галиматье», а истину бездуховность может передавать только как слухи и бабские сплетни, без полного ее осознания, просто как красивый речитатив.
В состоянии бездуховности человек испытывает ложное блаженство, как раб бывает доволен своей долей – куском хлеба и временем для развлечения и отдыха. На таком «нулевом» уровне в экзистенции страх «в глубочайшем смысле» еще не наблюдается, он «спрятан» и еще не проявляет себя. Страх появляется с первым прикосновением духа, тогда появляется и закон (по словам ап. Павла, «грех не вменяется, когда нет закона» [Рим. 5, 13]), а следом – понятия вины и греха. Бездуховность, пишет Кьеркегор, гибельна, она является «стагнацией» для духа и дает «искаженный образ идеальности». Страх здесь прячется, «маскируется», как смертельно опасный, но не выявленный еще вирус, и от этого состояние бездуховности становится еще более опасным.
«Страх – это возможность свободы, только такой страх абсолютно воспитывает силой веры, поскольку он пожирает все конечное и обнаруживает всю его обманчивость»[4]. Вернее было бы сказать, это вера спасает человека от ложно понятого страха: «Единственное, что поистине способно обезоружить софистику страха, - это вера, мужество верить, что само состояние является новым грехом, мужество отказаться от страха без страха, а на это способна только вера; вера не может тем самым уничтожить страх, но сама, будучи вечно юной, снова и снова выпутывается прочь из смертного мгновения страха. На это способна только вера; ибо только в вере синтез вечен и возможен в каждое мгновение»[45]. По сути, истинный страх и есть вера.
Литература:
- Тиллих П. Мужество быть // Избранное. Теология культуры. - М.,1995.- С. 32
- Сартр Ж.-П. Бытие и ничто. - М.: Республика. – 2000. – 639с
- Гагарин А.С. Феноменология страха // Осмысление духовной целостности, Екатеринбург: Издательство Уральского Университета, 1992. – С. 84-113.
- Сокровищница духовной мудрости. Антология святоотеческой мысли. Из-ние Московской духовной академии и Введенской оптиной пустыни, 2002.
Магеря О.П. ЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
Започатковане в останній чверті ХІХ ст., поняття інтелектуальної власності кваліфікується у сучасній юридичній літературі як власність на будь-які результати творчої діяльності людей, що відповідають встановленим чинним законодавством вимогам. У відповідності з Стокгольмською «Конвенцією щодо заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності» від 14 липня 1967 року об’єктами права інтелектуальної власності вважаються нижченаведені результати творчої діяльності: 1) літературні, художні твори і наукові праці; 2) виконавська діяльність артистів, фонограми і радіопередачі; 3) винаходи в усіх галузях людської діяльності; 4) наукові відкриття; 5) промислові зразки; 6) товарні знаки, знаки обслуговування, комерційні найменування та позначення; 7) припинення недобросовісної конкуренції.
Особливий статус феномену наукових відкриттів полягає в їхній належності до надбань світового співтовариства й вони не можуть закріплюватись за певним конкретним суб’єктом у вигляді виключного права. Проте діючим у нашій державі авторським правом охороняються результати творчої діяльності у контексті гуманітарної сфери людської життєдіяльності. Що ж стосується прикладної етики як галузі наукового знання, то її вимоги, норми і правила регулюють взаємовідносини та дії вчених, визначаючи, що є припустимим та заохочується, а що вважається неприпустимим для науковця в його професійній діяльності. У нормах етики вченого втілюються загальнолюдські моральні вимоги і заборони, конкретизовані стосовно особливостей наукової діяльності.
Висока моральна принциповість передбачає розумну вимогливість при рецензуванні (опонуванні) наукових праць та захисті дисертацій, виключаючи у той же час дріб’язкову прискіпливість. Вона вимагає боротися з формалізмом конкурсних обрань та просування наукових кадрів, вимагаючи урахування лише високих професійно-ділових та моральних якостей, громадянської зрілості претендентів. «Я завжди вважав своїм обов’язком, - говорив визначний французький вчений П.Ланжевен, - розподіляти свої сили між служінням Науці й Принциповості.» Моральна відповідальність ученого, його доброзичливість, самокритичність, добросовісність добропорядність, принциповість та ін. відбиваються в його моральному обов’язкові як вищий моральній вимозі, стрижньовому організовуючому елементові моральної свідомості.
Морально найдошкульнішим у вимірах моральної свідомості є явище плагіату (лат. plagium, початково викрадання і продаж чужих рабів) – незаконне опублікування чужого твору або його частини під своїм ім’ям, видача чужої праці (художньої або наукової) за власний витвір і без зазначення джерела. Спорідненою з плагіатом є контрафакція (фр.contraction– підробка; лат. contra проти + facereроботи) – порушення авторського права, що полягає у незаконному передрукові чужого твору; підробка літературного твору тощо. У моральному контексті плагіат може бути кваліфікований як порушення заповіді «не кради», а навмисне спотворення (фальсифікація) даних наукового експерименту – заповіді «не бреши». Зазначенні порушення норм етики науки раніше або пізніше стають відомими, закономірно тягнучи за собою моральні санкції з боку наукової громадськості, котрі можуть бути доволі відчутними для порушника – аж до депортації за межі процесу розвитку науки. Крім того, у патентному законодавстві багатьох країн містяться норми за якими не визнаються винаходами технічні рішення, які суперечать суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі (див.; зокрема, ст.5 п.1 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»). Цілком справедливим, на нашу думку, слід вважати висновок відомого канадсько-українського мецената П.Яцика про те, що «кожен народ посідає те місце в світі, на якому стоїть його наука і чим вищий цей рівень, тим більше пошани, тим більше економічних успіхів має народ.»
Предметом нашої національної гордості має бути той факт, що в Україні народилося шість нобелівських лауреатів, котрі не стали громадянами Української суверенної держави (у тому числі І.Мечніков, І.Тамм, Саймон Кузнець), але народила їх українська земля. Видатному вченому І.Пулюю належить пальма першості у відкритті променів незаслужено названих іменем Рентгена. Саме В.К.Рентгену Пулюй розповів про встановлене їм явище, яке той відхилив на тій підставі, що такого не може бути. Проте, саме за ці промені у 1901 році одержав першу в світі Нобелівську премію. І.Пулюй поскаржився молодому тоді доктору технічної фізики А.Ейнштейну. Але в того було своє розуміння порядності вченого. Мовляв, за Рентгеном уся європейська культура, а чи потрібний пріоритет ученому, котрий афішує свою приналежність до народу, який не має державності. І на сучасному етапі розвитку української державності з прикрістю доводиться констатувати наявність почуття гордості за все створене вітчизняними вченими й, водночас, провини – за те, що наш могутній інтелектуальний потенціал повністю не використовується.
Етичні проблеми інтелектуальної власності в Україні дедалі актуалізуються у загальному контексті етики науки як особливої галузі гуманітарного знання, яка вивчає науку та наукову діяльність у рамках її морального смислу і змісту.
Література:
- Особисті немайнові права інтелектуальної власності творців: Монографія / За заг. ред. В.В.Луця. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2007.
- Підопригора О.О. Законодавство України про інтелектуальну власність. – Харків: Фірма «Консум», 1997.
Крупник Игорь Леонидович к.ф.н., преподаватель философского факультета МГУ, Трофимова Ксения Павловна, соискатель, старший преподаватель МГУ «К вопросу о междисциплинарной субординации в сообществе исследователей религии»
Сам по себе вопрос о возможности сообщества исследователей религии возникает как результат осознания специфической ситуации, сложившейся в современном социо-гуманитарном знании. Так, мы можем констатировать, что при отсутствии четко обозначенных и четко осознаваемых представителями тех или иных дисциплин оснований для однозначной автономизации собственной отрасли знания, а также ясного критерия демаркации с другими отраслями, в современном пространстве гуманитарной коммуникации можно встретить многочисленные примеры пересекающихся исследований, осуществляемых формально представителями разных научных дисциплин. Столь же часто можно встретить своего рода попытки «перетягивания одеяла», когда те или иные частные науки пытаются заявить свое исключительное право на изучение того или иного феномена или группы феноменов.
Перенося вышесказанное на область изучения религии, мы видим, что здесь положение вещей весьма далеко от того идеала, к которому, как мы покажем, следовало бы стремиться. На сегодняшний день, если и приходится говорить о некоем сообществе исследователей религии, то это будет механически образованная простым сложением сумма специалистов в области различных социо-гуманитарных дисциплин, имеющих предметом своего изучению «религию», «религии», «религиозность», либо «религиозное». В такой простой совокупности зачастую наблюдается взаимозаменяемость элементов, проистекающая из расплывчатых или просто неосознаваемых границ компетентности отдельных специалистов. В результате филолог пишет труды по истории религии, вступая в открытую конкуренцию с историком, религиоведом и культурологом, которые претендуют на решение тех же задач; социолог и религиовед состязаются друг с другом в приоритетном праве исследовать преломление религиозного в социальном; а психолог религии и вовсе «зависает» вне психологии и вне религиоведения. Подобного рода положение вещей, несомненно, неудовлетворительное, может быть снято двояко. Снятие может иметь место на уровне индивидуального исследователя предписанием сочетать все необходимые для изучения данного объекта сферы компетенции, иначе говоря, быть одновременно историком, социологом, психологом, лингвистом и т.д. При всей трудоемкости данного предписания подобного рода энциклопедисты действительно встречаются, однако, превращение их в нормативный образец для сообщества едва ли представляется возможным. Второй путь снятия проблемы возможен не объединением компетенций в одном лице, а наоборот их четким разведением, с последующим образованием соответствующих функциональных разделов единой системы – сообщества, все члены которого не только осознают общность объекта и целей исследование, но столь же четко могут ограничить свои задачи и зону ответственности.
При соблюдении этих условий, мы получаем сообщество как систему, с соответствующей иерархией и субординацией между ее уровнями. При всей кажущейся самоочевидности и общеизвестности подобных рассуждений, следует уточнить, что острие нашей критики направлено, прежде всего, на представителей так называемых «междисциплинарных» наук – например, религиоведения и культурологии – которые, искусственно акцентируя свою междисциплинарность, в конечном счете, и порождают вышеупомянутую конкуренцию и выступают, своего рода дезинтегрирующим началом сообщества, хотя должно быть совсем наоборот. Так, знаменитая структура религиоведческого знания, имеющая несомненную дидактическую ценность, по факту вносит нарушение в движение знаний внутри сообщества, так как вынуждает религиоведа самоопределяться по своей принадлежности к истории религий, психологии религии, социологии религии и т.д., вступая тем самым в открытую конкуренцию с историком, психологом и социологом при явной неопределенности и неопределимости того, чем именно религиоведческая социология религии отличается от соответствующего раздела социологии и т.д. Иными словами, для сообщества исследователей религии одним из принципиально важных вопросов оказывается проблема самоопределения религиоведения (а также культурологии, востоковедения и прочих «междисциплинарных» наук) в пространстве единой гуманитарной коммуникации. Нам представляется, что на уровне общих рассуждений можно было бы сформулировать задачу и область компетенции религиоведения так: исследование «религии» как предельно общего понятия, объемлющего широкий круг эмпирически фиксируемых явлений, обобщение и систематизации знаний о религиях, получаемых другими членами сообщества. Это означает, прежде всего, что религиоведение может быть только сравнительным и только обобщающим, а также, что, если религиовед может однозначно самоопределиться в качестве историка религии, социолога религии, психолога религии и т.д., то он скорее историк, социолог, психолог, нежели религиовед.
Признавая всю абстрактность подобного рода рассуждений, считаем их абсолютно необходимым ориентиром, который подобно принципу объективности, никогда не может быть в полной мере реализован и в то же время должен выступать желательной целью.
Что же касается междисциплинарности, то она может и должны быть реализована как исследовательский принцип или подход, но не на уровне религиоведения или любой другой отдельной дисциплины, а на уровне сообщества в целом, так как это будет способствовать его сплочению и более эффективному достижению исследовательских целей.Междисциплинарный подход в области изучения религии, прежде всего, предполагает взаимодействие между различными дисциплинами. В данном контексте обозначенный подход будет отличаться от кросс-дисциплинарного и мультидисциплинарного подходов, в которых возможно исследование в рамках одной дисциплины в процессе заимствования понятий, концептов, методов и результатов деятельности различных дисциплин. Взаимодействие дисциплин осуществляется на основе коммуникации разного уровня сложности. Междисциплинарные исследования в рамках «сообщества исследователей религии» базируются на создании рабочих коллективов или экспертных групп, координирующих свою внутреннюю деятельность для достижения поставленной цели (целей) того или иного исследования.
Отправным пунктом междисциплинарного взаимодействия в рамках рабочей группы служит постановка ведущей цели исследования, которая предполагает дальнейший выбор коммуницирующих в нем дисциплин. Необходимо отметить, что в рамках междисциплинарного подхода предполагается выделение ведущей дисциплины, призванной структурировать частные результаты работы входящих во взаимодействие дисциплин. Внутренняя координация осуществляется в рамках методологических принципов междисциплинарного исследования, позволяющего сохранить субординацию составляющих группу различных дисциплин. Во-первых, речь идет о конструировании базовых, приемлемых для взаимодействующих дисциплин представлений об объекте и предмете исследования. Таким образом, формируется единый теоретический концепт объекта исследования. Во-вторых, необходимой является постановка вопроса о методологии исследования, что включает в себя координации различных методов, применяемых теми или иными дисциплинами. Заметим, что междисциплинарный подход не предполагает разрушения формальных границ тех или иных дисциплин, но они становятся более гибкими, пунктирными, что создает возможность взаимодействия в рамках исследовательской программы.
Корнійчук Юлія Юріївна, аспірант ІІ року навчання (кафедра культурології) Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, Основні підходи до визначення екуменічного руху в релігійно-філософській думці ХХ ст.
Екуменічний рух, як влучно зауважив український дослідник М. Маринович, став своєрідною "візитною карткою" християнства у ХХ ст. Попри значну історію та титанічні зусилля ідеологів руху, екуменізм і досі не дістав однозначного визначення та трактування як серед його учасників, так і серед зовнішніх дослідників.
До певної міри класичним у християнстві є розуміння екуменічного руху як виключно християнських ініціатив, метою яких є досягнення єдності Святої Церкви, а отже, і всіх християн що нею окормлюються. В процесі розвитку екуменічного руху ці дві тези дістали різний ступінь підтримки серед широкого спектру християнських конфесій. Це суттєво ускладнило досягнення християнської єдності, адже в цьому випадку по суті подвоїлося саме розуміння єдності. Виникло два основних на сьогодні напрямки розуміння екуменізму: догматичний (єдність Святої Церкви, її таїнств і догм) та соціальний (єдність християн).
В рамках цих двох течій і відбувається дослідження екуменічного руху у ХХ ст. (власне, аналогічний стан речей спостерігаємо і в перше десятиліття ХХІ-го ст.).
Фактично першими повними та всебічними дослідженнями екуменічного руху стали роботи представників російського зарубіжжя, значна частина якого була об’єднана навколо Православного богословського інституту св. Сергія (Париж, Франція). Інститут мав колосальний інтелектуальний потенціал та поєднував у своїх викладацьких рядах видатних церковних та світських діячів того часу: С. Булгакова, М. Арсєньєва, М. Афанасьєва, М. Бердяєва, Г. Флоровського, С. Франка, , М. Зернова, А. Карташова… Характерною особливістю позиції означених дослідників стала їх безпосередня включеність в екуменічні процеси того часу, що наклало суттєвий відбиток на їх сприйняття та розуміння екуменізму. В працях цих дослідників було здійснено богословське обґрунтування екуменічного руху, розроблено новий підхід до православної еклезіології (євхаристична еклезіологія М. Афанасьєва), обґрунтовано необхідність догматичного розвитку церкви (концепція "живої традиції") та нерозривності догматичної і соціальної складової християнської єдності.
Ідеї та напрацювання мислителів продовжили жити та були розвинуті в працях ряду сучасних християнських мислителів та церковних діячів: О. Шмемана, І. Мейєндорфа, І. Зізіуласа. Причому цей досвід і досі не дістав належної оцінки та ще не є повною мірою прочитаним. Яскравим прикладом є так звана "євхаристична еклезіологія" М. Афанасьєва, що сьогодні активно розвивається митрополитом Пергамським Іоаном (Зізіуласом). Її схожість з "теологією співпричастя" католицького кардинала Ганса Урса фон Бальтазара та значення для православно-католицького діалогу сьогодні тільки починає оцінюватися.
Інший підхід спостерігаємо в радянському релігієзнавстві, де активне дослідження екуменічного руху розпочинається з другої половини ХХ ст. Перш за все, вивчення екуменічної проблематики тут відбувається в контексті дослідження проблеми модернізації православної релігії, боротьби Православ’я з секулярними тенденціями суспільства. Цій темі присвячені дослідження таких науковців: М. С. Гордієнко, Ю. В. Крянєв, М. П. Новіков, М. М. Копаніца, Ю. А. Калінін, М. П. Красніков. В роботах означених авторів екуменізм розглядається як ознака кризи релігії та форма протидії секуляризації суспільства. Основний акцент при цьому припадає на дослідження так званого "горизонтального" богослов’я, "секулярної теології" та "секулярної місіології". Такий підхід значною мірою залишав поза увагою власне теологічну проблематику та витоки руху, однак, цікавим є той факт, що сьогодні, попри критику упередженості радянських досліджень, православні екуменісти з сумом констатують значні секулярні тенденції всередині сучасних екуменічних організацій та висловлюють побоювання щодо перетворення Всесвітньої ради Церков у структуру аналогічну ООН.
Екуменічна проблематика не залишилася поза увагою українських релігієзнавців. Магістральним напрямком дослідження вітчизняних релігієзнавців є проблеми самобутності українського православ’я, православно-католицького та міжправославного діалогу, проблема унії. В контексті дослідження специфіки українського православ’я українські науковці виділяють та обґрунтовують феномен "українського екуменізму", що розглядається як "спосіб мирного співжиття християнських церков".
Варто зауважити, що сьогодні існують і більш широкі концепції екуменізму: починаючи від аврамістичного екуменізму (єдність релігій аврамістичної традиції: юдаїзм, християнство, іслам) до "посттрадиційного" або "обновленського" екуменізму (діалог між різними типами цивілізацій через пошук раціоналізації та універсалізації моралі) Г. Кюнга. Вони мають своїх прихильників, однак їх релігійна легітимність є дискусійною.
Отже, екуменічний рух, як інституалізований рух за єдність християнських церков починає розвиватися з початком ХХ ст. Протягом цього ж століття було вироблено основні підходи до розуміння самого руху: догматичний та соціальний, що представлені у вітчизняній релігієзнавчій думці.
Більше статей...
- Волковський Володимир Павлович, магістр філософії Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, «Розвиток наукового академічного співтовариства на прикладі історії Київської духовної академії (1819 – 1920 рр.)»
- Бронецька Ганна Василівна, Паламарчук Євген Вікторович, магістранти Чернівецького національного університету імені. Ю.Федьковича «Пріоритет етичних функцій науки в контексті постмодернізму»
- Бондар Ірина Олександрівна, аспірантка Інституту філософської освіти і науки Національного педагогічного університету Ретроспективний аналіз впливу релігійних поглядів М.Лютера та його послідовників на процес модернізації європейської науки
- Ангелова Ангеліна Олегівна викладач кафедри театрознавства КНУТКіТ ім. І. Карпенко-Карого Антропологічне старіння та проблема міжпоколінної трансляції культури в контексті сучасної релігійної міфології
