Волковський Володимир Павлович, магістр філософії Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, «Розвиток наукового академічного співтовариства на прикладі історії Київської духовної академії (1819 – 1920 рр.)»

Розмірковуючи над проблемами розвитку академічної інституцій у вимірі становлення наукової школи як особливої форми науки, постає потреба ретроспективного звернення до історії академічної науки в Україні, щоб оглянути досвід минулих епох розвязання тієї задачі, яка стоїть перед пострадянською наукою в Україні – а саме створення активного простору комунікації, який би уможливлював буття науки як насамперед соціального явища, грунтованого на діалозі та обміні інформацією.

Виникає проблема витворення цього простору – від питань щодо авторського права, що створює перепони для е-комунікації, до питань інституціалізації таких просторів у класичних формах типу університету. Чи може бюрократична установа, заснована на ієрархічній підпорядкованості, забезпечити філософічну рівноправну дискусію на наукову тематику? Чи не суперечить «структура» самій суті науки як філософії, як запитування про істинно суще? Чи можлива полеміка в умовах наявності поділу на «шефа» та «підлеглого»? Зрештою, як поєднати демократичність дискусії вчених із певною мірою деспотичністю навчального процесу?

У пошуках відповіді ми звернулись до спадщини Київської духовної академії, яка була витворена із КМА у 1819р. наказом царського уряду і існувала до закриття УРСР в 1919 р., що явила приклад, як в умовах радикальної залежності від репресивно-імперативної діяльності урядів була синтезована корпорація вчених, що забезпечувала як приріст наукового знання, так і дієву комунікацію учених богословів, філософів, істориків.

Діяльність КДА спрямовувалася насамперед встановленими Синодом статутами духовних шкіл, де визначалася їхня мета, напрям діяльності, форми організації. Виокремлюємо чотири епохи існування КДА згідно модифікацій статутів: «олександрівську» (1814 – 1839), «протасівську» (1839 – 1869), «ліберальну» (1869 – 1884), «консервативну» (1884 – 1906). З 1906 р. починаєтьсяч постійні спроби реформ, що зрештою обриваються війною та революцією. Не заглиблюючись у зміст реформ, можна підсумувати, що кожна із реформ висувала власну «філософію духовної освіти та богословської науки» - перша як «ерудицію», творчу освіченість і наукову діяльність «академістів», спираючись на новітню науку, друга – як утилітарну «парафіяльну практику», де теологія є надлишок, третя – знову теологія як наука є справою кожного члена клиру Церкви, четверта відкидала будь-які спроби критичного осмислення, спираючись на «оберігальницький» підхід К. Побєдоносцева. Попри радикальні мутації курсу міністерства та Синоду, базис, вкладений за «олександрівської доби» піднесення науки витворив в КДА наукову корпорацію, яка, трансформуючись в умовах нових структур, змогла уникнути надмірностей урядів і зберегти наукову школу і традицію просвіти, породити плеяду теологів імперського масштабу (І. Борисов, Д. Муретов, А. Амфітеатров, М. Булгаков, С. Малеванський, В. Екземплярський, В. Певницький та ін.), які рішуче вплинули на розвиток вітчизняної теології як науки, синтезували її парадигмальні засади у своїх догматичних системах. Дослідження вказує, що живильною силою цього товариства були його етичні засади, де ідеал богословської науки посідав чільне місце, що виявилося у полеміках щодо статусу Академій у передсоборовий період 1906-1918 рр..

Це дає змогу ствердити, що ствердження академічного товариства полягали не стільки в інституціальному вимірі, скільки в етико-ціннісному, що навіть негативні трансформації структур могли бути подолані академічним товариством, грунтованим на колегіальній свідомості ідеалу науки. І саме ціннісна трансформація змогла мінімізувати інгібіторний вплив ієрархічних систем через самообмеження ієрархії в межах Академії на честь науки та творчості.

Бронецька Ганна Василівна, Паламарчук Євген Вікторович, магістранти Чернівецького національного університету імені. Ю.Федьковича «Пріоритет етичних функцій науки в контексті постмодернізму»

З висоти ХХІ ст. можна розглянути періодизацію формування науки у різні історичні періоди, з виділенням своїх пріоритетних світоглядних переконань. Ці бачення світової картини мали відбиток відповідної соціально-культурологічної епохи, які були відображенням самоідентифікації особистості в контексті тогочасних парадигм.

Оформлення науки як спеціалізованого інституту з продукування, оформлення та передачі знання проходило з урахуванням традиційних та актуально-діючих імперативів в науковому середовищі. Особливо значимим, хоча не завжди явним, таким регулятивом був етичний. Етичні потенціали науковця не завжди визначали напрям та зміст його діяльності, оскільки провідне місце відводилось більш матеріальним потребам людства. Так, починаючи з ХVIIст., тобто з оформленням науки в сучасному її розумінні, наукове знання оформилось як механістичне. Формування суб’єктно-обєктних відносин між людиною і природою. між людиною та оточуючим її середовищем, що було однією з причин виникнення науки взагалі, в Новий час як зазначає Кохановський: «бурхливий розвиток виробничих сил (промисловості, гірничої та воєнної справи. транспорту і т.д.) потребував вирішення цілого ряду технічних завдань, що в свою чергу, викликало інтенсивне формування і розвиток окремих наук, серед яких особливої значущості набула механіка – в силу специфіки вирішення технічних завдань» [1, с. 304]. Продовжуючи свій розвиток наука, розглядаючи актуальні проблеми послуговується універсальними законами того часу, які трансформують механістичну наукову настанову на електромагнітну картину світу. Але і ця некласична картина світу не вирішувала проблем, які були зумовлені рядом досягнень (відкриття Енштейна, Борна, Гейзенберга, Дірака…). Тим самим було зумовлена необхідність обмірковування саме філософського підходу до осягнення особистісного світорозуміння, яке актуалізувалось в ХХ ст.

Це століття набрало ще однієї функції науки – вона стала перетворюватися в соціальну силу проникаючи в різні сфери суспільного життя та регулюючи різноманітні види людської діяльності. Вже в сучасну епоху, зумовлюючись глобальними кризами виникає проблема пошуку нових світоглядних орієнтацій людства. В зв’язку з цим переосмислюються і функції науки. Її домінуюче становище в системі цінностей культури багато в чому було пов’язано з її технологічною проекцією. Сьогодні ж, важливе обмежене об’єднання цінностей науково-технологічного мислення з тими соціальними цінностями, які представлені моральністю, мистецтвом, релігійним та філософським осягненням світу [2, с. 662].

Сучасна філософська рефлексія у своєму визначенні апелює до таких понять як постмодернізм, пост-сучасна чи постнекласична філософія, і відображає філософування характерне для культури сьогоднішнього типу, яке змістовно-аксіологічно дистанціюється не лише від класичної, але і від некласичної традиції. І в цьому напрямку виділяється рефлексивний характер постмодернізму як феномену культури. Цьому є підтвердження в словах З.Баумена: «постмодернізм як такий є ніщо інше як сучасність для самої себе»[див. 2 с. 812-813]. Ця філософська саморефлексія спонукає суспільство ХХІ ст. до етичних принципів науки, які мали б переорієнтувати суспільну свідомість.

Етичне первенство у науковому мисленні актуалізується, навіть в період сурового матеріалізму, коли наголошувалось що діяльність моральної свідомості має бути направлена не просто на встановлення істини, знання, а на формулювання життєвих цілей та орієнтирів. Співвідношення етики і науки розкривається у двох аспектах: перший стосується значення етики для науки (роль моральних принципів в діяльності вченого); інший – значення науки для етики (можливість наукового обґрунтування моральних принципів) [3, с.188].

Міркуючи над вище зазначеними аспектами слід розкрити вплив моральних принципів на наукову діяльність, зокрема принципи справедливості, гуманізму, працелюбності,безкорисливості, жертовності і т.п. Ці принципи акцентують увагу науки на людинотворчості, а не побутових проблемах цієї людини. Тому, в постмодерністських рефлексіях слід наголошувати на оцій людинотворчості, яка може вивести соціально-культурний стан людства із духовної кризи. Що ж стосується іншого аспекту, то варто зазначити, що етика постає як одна із філософських дисциплін, і користується рядом її методологічних прийомів. Також, наука, яка продукує свої винаходи дає виклик етикам-науковцям для обмірковування того чи іншого феномену, чим зумовлюється створення та обґрунтування концепцій ряду прикладних етичних дисциплін (біоетика, політична етика…). Вирішуючи свої локальні проблеми в глобальному масштабі етики вони утворюють теорію нового бачення людини та її місця у співвідношенні з наукою – концепцію наукової етики.

Так, наукова етика яка актуалізується в постмодерністському рефлексивному мисленні має мати пріоритетом етичні принципи які і відображають, певним чином, етичні функції науки.

Література:

1. Кохановський В.П.Философия и методология науки: Учебник для высших учебных заведений. – Ростов н/Д «Феникс», 1999. – 576 с.
2. История философии: Энциклопедия. – Мн.: Интерпрессервис; Книжный Дом. 2002. – 1376с. – (Мир энциклопедий).
3. Словарь по этике /Под ред. И.С.Кона. – 4-е изд. – М.: Политиздат, 1981. – 430 с.

Бондар Ірина Олександрівна, аспірантка Інституту філософської освіти і науки Національного педагогічного університету Ретроспективний аналіз впливу релігійних поглядів М.Лютера та його послідовників на процес модернізації європейської науки

Теологічні дискусій XVI ст. між М.Лютером та католиками поступово приводять до того, що суспільство дедалі більш позитивно сприймає його погляди. Реформаторробить спробу зробити християнське вчення більш дієвим, активно використовуючи його у світському житті. На відміну католицької, лютеранська «мирська набожність» не знає жодного інституційного обмеження простору святості та, на противагу антитезі святого й мирського, надає перевагу останньому. Тим самим лютерівське виправдання людини «тільки вірою», чітке розмежування церкви і держави та, відповідно, духовного й мирського життя, сприяє спочатку новому розумінню та в подальшому самостійному розвитку такої світської сфери духовного життя, як наука.

Реформаторський протест Лютера виник в академічному середовищі та й більшість напрямків протестантизму належать університетським теологам, що повстали проти тенденційного, консервативного та могутнього церковного інституту, а тому, безумовно, саме університет, як науковий заклад, став фундаментом для здійснення перетворень. Все своє діяльне життя Лютер провів у якості професора Віттенберзького університету, а згодом і його керівника. Особисто він мав переважно теологічні інтереси та незважаючи на те, що «належав до покоління, яке жило лише на початку нової науки» [1, c. 348], в багатьох працях прямо визнавав необхідність наукової освіти, хоч цінував її лише настільки, наскільки вона могла знадобитися для богослов’я. Реформатор наголошує на необхідності «всебічного вивчення мов та наук», інакше в Німеччині залишиться «дика пустеля та юрба диких звірів» [3, с. 223]. Християнська спільнота не повинна залишати це питання на «волю долі», ставлячи в залежність від забаганок, випадкових рішень та наказів чиновних осіб, політичної чи економічної «доцільності», «прибутковості» та інших подібних «міркувань». Але, з іншого боку, слід визнати й величезну несумісність між вченням Реформації та тогочасною наукою, оскільки досягнення Коперніка, Галілея, Ліннея, Ґарвея та інших здійснили переворот у свідомості людства незалежно від богословських ідей, що доводить об’єктивність процесу розвитку науки. До того ж не можна забувати про хрестоматійний факт, коли М.Копернік розповів про свою теорію кільком німецьким лютеранам, а ті проінформували Лютера, його реакцією було обурення та презирство до «дурня», який суперечить Святому Писанню. Лютер був монахом і завжди залишався теологом, між тим як розвиток наук був культурним підйомом, що мав світський характер.

На противагу Лютерові Ф.Меланхтон (PraeceptorGermaniae) проводив наполегливу роботу по культивуванню нових стимулів розвитку науки, надавши нового обґрунтування гуманістичним університетським курсам та написавши блискучі підручники з давніх мов, граматики, діалектики, риторики, психології, фізики, етики, історії, що підготували плеяду найбільш видатних професорів та викладачів другої половини ХVІ ст. У своїх листах Меланхтон доводить, що релігійність не може ґрунтуватися на зневазі до науки та зазначає, що особливу увагу необхідно звернути на наукові заняття в університеті, бо професорів в них знайти легше, ніж слухачів лекцій [2]. Служба людини Богу не повинна обмежуватися особливими релігійними діями – «витворами» або «святими діями», – а має виявлятися в особливій «мирській професії» християнина, що, в свою чергу, потребує певного, а інколи й значного обсягу знань, які може надати освітня та наукова сфера. Меланхтон вважав, що держава має своїм завданням регулювання спільного життя людей у суспільстві за природними та одночасно за божественними законами, тому вона повинна піклуватися про суспільний порядок, створюючи баланс завдяки піклуванню про розвиток науки. Але навіть вплив Меланхтона не зміг завадити тому, аби нове релігійне вчення – лютеранство – залишило в тіні колишню вченість. Завзятий опонент реформаторів – Еразм Роттердамський неодноразово з великим роздратуванням говорив, що «всюди, де панує лютеранство, істинне знання гине» [1, с. 325], але самого Лютера й Меланхтона він звільняє від цього загального докору.

Лютеранський принцип «soloscripture» спонукав до наукового обґрунтування достовірності текстів Нового Завіту, до виникнення біблійної критики, до встановлення оригінальності мови Святого Писання, до вивчення біблійної історії та до значного збільшення знань стародавньої історії людини, не обмежених рамками біблійної хронології. Загальні результати вищезазначених досліджень одночасно спонукали теологію приймати нові форми та корегувати зміст, що вело до багатоманітності протестантських напрямів. Зрештою, слід визнати, що Реформація до певної межі упередила дискусійне питання про прогрес та застій у теології.

Реформаторському відкриттю власної самодостатності світського життя відповідала поступова втрата лютеранським церковним керівництвом функції нормативної інстанції для оцінки учених знань, тому університети змогли стати місцем наукової інституціональної критики. Перевага протестантської відкритої для критики науки по відношенню до традиційних, направлених на збереження старовинних наукових ідеалів католицьких учених уже у XVIII ст. була основою для запеклих суперечок. Реформатори, як підкреслював у 1768 р. І.Д. Міхаеліс, «з метою збереження і розповсюдження протестантської релігії», намагаючись завоювати та зберегти більш високий освітній рівень порівняно з зарубіжними й католицькими університетами, займалися проблемами науки і заснуванням «нових університетів», сприяли «свободі навчання», гарантували багатьом приватним вченим у межах університетів більше «свободи мислення» [4, с. 3].

Вже в другій половині XIV ст. та остаточно в XVІІ ст. змінюється відношення до науки, що сприймається як істина із авторитетних джерел, прагнення людини до пізнання поступово звертається до безпосередньої дійсності речей, до природи, тому й виникає експеримент та раціональна теорія Нового часу, а звернення до античної спадщини веде до бурхливого розвитку гуманістичної критики. XVII ст. стало першим століттям сучасної науки, оскільки в цей час виникає наука, що базувалась на досвіді, та здійснені найважливіші зрушення, перш за все, в умовах людського існування.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що релігія не є антитезою або антиподом для науки, а ґенеза християнського віросповідання нерозривно пов’язана з науково-технічним прогресом. Аналіз вищезазначеної взаємодії на прикладі впливу релігійних поглядів М.Лютера та його послідовників на процес загальноєвропейського наукового розвитку показує, що: по-перше, лютеранство стає одночасно суб’єктом і об’єктом перетворюючого процесу в духовній сфері ХVІ ст.; по-друге, звільнившись з-під опіки церковних інститутів, віруючий-протестант отримав внутрішню впевненість у доцільності критики не лише церковних догматів, а й деяких сталих положень світської традиції; по-третє, протестантська раціоналізація способу життя, професійної, матеріальної та побутової сфери приводить до індивідуальних пошуків істини та розуміння ролі науки, орієнтованої на зміну традиції; по-четверте, сформований лютеранством новий погляд на світ та людину привів до отримання нею права на пізнання світу й власне корегування свого існування в ньому, що спонукало до активізації пізнавального, інтелектуального та наукового процесу; по-п’яте, лютеранська реформація, як один з аспектів формування новоєвропейської культурної парадигми, вплинула на утвердження раціоналістичного світобачення в XVI-XVI ст., що стало міцним фундаментом для світоглядної та наукової еволюції, що триває й до сьогодні.

Література:

1. Бэрд Ч. Реформация ХVI в. в её отношении к новому мышлению и знанию / Бэрд Ч.; [пер.Е.А Звягинцева / под ред. Н.И. Кареева]. – СПб.: Издание О.Н. Поповой, Типография Гершуна. Офицерская, 10, 1897. – 362 с. – (Культурно-историческая библиотека). 
2. Меланхтон Ф. Речь во славу новой школы (1531) / Ф. Меланхтон // Идеи эстетического воспитания. Антология. В2-хт. / Ф. Меланхтон. – М., 1973. –Т. 1. – с. 359-300.
3. Новиков Е. Гус и Лютер. Критическое исследование Евг. Новикова. Ч. ІІ. / Евгений Новиков. – М.: В типографи Олександра Семена, 1859. – 468 с.
4. MichaelisJohannDavid. ReisenberichtüberdieprotestantischenUniversitäteninDeutschland.4 Bd. – Frankfurt a.M., Leipzig, 1972. –B.1. –654 s.

Ангелова Ангеліна Олегівна викладач кафедри театрознавства КНУТКіТ ім. І. Карпенко-Карого Антропологічне старіння та проблема міжпоколінної трансляції культури в контексті сучасної релігійної міфології

Прогресуюче старіння західного суспільства, яке безпосередньо торкається і академічної спільноти, робить актуальним дослідження проблеми старості як філогенетичної категорії. Антропологічне старіння, на відміну від його демографічного різновиду, що з кількісно-статистичних позицій констатує збільшення долі людей пізнього та похилого віку в соціумі, передбачає врахування якісних змін суспільного буття, дослідження певної «історичної втомленості» людства. Осмислення цього явища в релігійно-філософській традиції носить ознаки певної міфологізації, оскільки неодмінно супроводжується есхатологічними мотивами і часто підкріплюється як раціональними, так і ірраціональними аргументами: виснаження людської природи як наслідок та продовження збідніння природи в цілому (генетичне виродження, зріст спадкової патології, виникнення нових хвороб тощо); погіршення духовно-морального стану суспільства; диспропорція між цивілізаційним, техніко-технологічним та культурним, смислоутворюючим розвитком людства; втрата примата особистісного та підміна прагнення до творчої роботи старечою допитливістю, захопленням сплітками та видовищами та багато інших (М. Я. Данилевський, А. Тойнбі, К. М. Леонтьєв, В. С. Соловйов).

З іншого боку, беззаперечним є факт, що старість, як соціальний інститут, втратила більшість культурних позицій, притаманних їй в минулі історичні епохи. Архетипічна потреба старіючої людини до вчителювання не задовольняється, оскільки учнівство в сучасному гіперінформованому світі означає критичне ставлення та відбір джерел інформації, в перелік яких індивідуальний досвід старої людини не входить. Таким чином, виникає гострий соціокультурний конфлікт: старше покоління хоче передати свій досвід та знання, молодше його відкидає. Така ситуація викликає певну кількість цивілізаційних проблем, зокрема незадоволення інтенції наставництва у людей похилого віку, виникнення у старшого покоління комплексу неповноцінності, звуження каналу міжпоколінної трансляції культури. Мала вірогідність скорого вирішення цих протиріч в свою чергу посилюють міфологеми руйнації основ універсуму та кінця світу, які в філогенетичному масштабі корелюються зі старечим страхом очікування смерті.

Есхатологічним настроям в суспільстві протистоять релігійно-міфологічні новоутворення, яскравим прикладом яких постає концепція трансгуманізму. Не зважаючи на заявлене позитивістське підґрунтя, ця течія фактично набуває характеру неорелігії, оскільки передбачає віру в можливість подолання людського старіння й смерті техногенними методами та демонструє прадавнє бажання отримати безграничну владу над світом та життям, характерне для багатьох релігійно-міфологічних систем. Від початкових ідей, проголошених його засновниками (Дж. Холдейн, Р. Еттінгер, Есфандіарі), і до сьогоденних досліджень, трансгуманізм демонструє творчі ремінісценції архаїчного міфу, виражені у багатьох міфоконцептах, наприклад: транслюдина – індивідуум, який активно самовдосконалюється з метою перетворитися на постлюдину; постлюдина – розумна істота, модифікована до такого ступеня, що втрачає біологічні ознаки людини; надрозум – розум, що якісно перевершує можливості людського мозку; віртуальна реальність, нейроінтерфейс, завантаження тощо.

Покладаючись не на надприродні сили, а на раціональне мислення і науково-технічний прогрес, трансгуманізм прагне перемогти смерть та старіння за рахунок розвитку таких дослідницьких напрямків, як нанотехнології, клонування, кріоніка, генна інженерія, генна терапія тощо. Разом з вирішенням багатьох інших гуманітарних проблем сучасності, послідовники цієї концепції прагнуть спростити застарілий механізм міжпоколінної трансляції культури за рахунок створення штучного інтелекту та комп’ютерного накопичення й обробки інформації, а також позбавити людство негараздів демографічного та антропологічного старіння.

Водночас трансгуманісти признають, що нерозумне використання новітніх технологій можуть спричинити безліч гуманітарних та техногенних проблем, оскільки існує вірогідність зашкодити людям і навколишньому середовищу. Зокрема, постає гостре питання чи є позитивним те, що людина намагається подовжити молодість до невизначених термінів та отримати право самому вирішувати коли помирати і чи помирати взагалі; чи не стане наслідком вічної молодості втрата мудрості, яка відкривається лише в старечому віці в умовах абстрагування розуму від одряхління організму; чи не призведе знищення старіння та смерті до катастрофічного перенаселення планети та просторового ущільнення життєдіяльності людини тощо. Отже, декларуючи вирішення одних, пов’язаних з проблемами старості і старіння, глобальних протиріч, трансгуманізм провокує небезпеку виникнення інших.

Таким чином, на зміну поширеним в сучасній культурі геронтофобії та есхатологічним очікуванням нові футурологічні концепції, зокрема трансгуманізм, пропонують низку міфологем, які лише згладжують гостроту ситуації демографічного та антропологічного старіння, змальовуючи оптимістичні перспективи для людства. При цьому саму старість, яка є такою ж природно-фундаментальною проблемою, як народження, життя та смерть, намагаються усунути на периферію суспільної свідомості. В світлі вищезазначених тенденцій наразі перед гуманітарною наукою актуалізується завдання подальшого усвідомлення специфічної соціокультурної ніші старості, яке було б дійсно науковою альтернативою сучасній релігійній міфології та створювало б гідне підґрунтя для міжпоколінної трансмісії інтелектуальних традицій.