Грушко Елла Анатоліївна, здобувач кафедри мистецтвознавства та експертної діяльності Національної академії керівних кадрів культури і мистецтва (Київ, Україна).
«Культурфілософські доробки М. М. Бахтіна в контексті досліджень культур-маргінальності»
Творчий доробок російського мислителя Михайла Михайловича Бахтіна дуже складно підвести під один знаменник. Різноплановість наукових пошуків, інтерес до широкого кола філософських, літературознавчих та культурологічних проблем, неординарність дисциплінарного синтезу при висвітленні особливо цікавих питань і проблемних полів, багатомірність методологічних підходів і прискіплива увага до категоріального апарату – це далеко не повний перелік того скарбу, який приніс М.М.Бахтін у філософську думку. Неортодоксальність його мислення і широка філософська культура дають можливість представникам різних сфер соціогуманітарного знання залучати його ідеї у свої дослідження, розвивати їх найоригінальнішим чином. Звісно, саме це є свідченням того, що теоретична спадщина Бахтіна стрімко, але не безпідставно, однак ґрунтовно і виважено увійшла у великий час культури. І почала жити життям, «збагачуючись новими смислами…, переростаючи те, чим вона була в час свого створення» [2, С.331]. Такий постмодерністський прийом методологічного осягнення бахтінського тексту за допомогою бахтінської методології є можливим завдяки поліфонічності творчості цього мислителя, його принципової відкритості у великому часі культури.
Методологічна складова бахтінських студій є надзвичайно зручною для сучасних культурологічних чи більш точно – культурфілософських досліджень, оскільки дає можливість збагачувати тексти, які готують дослідники, тими смислами, які кожен здатен почерпнути у текстах Бахтіна.
Надзвичайно цінною виявилася ідея позазнаходжувальності в контексті досліджень культур-маргінальності. За допомогою поняття «культур-маргінальність» позначаються культуротворчі виміри пограничного (маргінального, лімінального) стану, потенційно насиченого інноваційними, новими, альтернативними цінностями культури, імпульсами інтелектуальної художньої, моральної творчості [4, С.33]. Пограничність стану, перебування на межі, проблематизує в ряду перших питань аксіологічні модуси пари «своє-чуже». Фіксація чужого, трансформація свого як чужого – це свого роду маршрути маргінального стану. Це може бути шляхом розриву суб’єктом всіх традиційних зв’язків і створення свого власного світу культури. А може бути й поступовим витісненням (а то й насильницьким викидом) за межі пануючої культури.
Така ситуація є відмінною від позиції позазнаходжувальності. Введена у науковий обіг Бахтіним, позазнаходжуваність є особливою структурою епістемологічного акта дослідника. У концепції самого Бахтіна мова йде не про «дослідника», а про «автора», але у контексті проблеми культур-маргінальності таке переформулювання не є підміною понять. За логікою Бахтіна, про позазнаходжувальність слід вести мову, коли «митець не втручається у подію як безпосередній учасник її… він обіймає суттєву позицію поза подією, як споглядач, незацікавлений, але розуміючий ціннісний смисл того, що відбувається» [1, С.33]. У Бахтіна мова йде здебільшого про те, що позазнаходжувальність є основною засадою авторської позиції у художньому творі – незацікавленість, певна відстороненість, особливо коли йдеться про автобіографічних героїв чи тих, яким автор симпатизує. Така зацікавленість у герої, а надто – повчання/моралізаторство як апологія героя, на думку Бахтіна, лише шкодять тексту.
Але, на нашу думку, слід розрізняти суб’єкта, який свідомо ставить себе в позицію позазнаходжувальності. Цих суб’єктів щодо світу, розділеного дихотомією «свої/чужі», може бути, принаймні два варіанти розрізнення. Можна вести мову про дослідника культури, який тоді буде успішним у своїх студіях, коли зможе поставити себе у позицію позазнаходжувальності. Бахтін про такий вимір написав свої знамениті слова: «В галузі культури позазнаходжувальність - це наймогутніший рушій розуміння. Чужа культура тільки в очах іншої культури розкриває себе повніше і глибше (але не у всій повноті, тому що прийдуть й інші культури, які побачать і зрозуміють більше). Один смисл розкриває свої глибини, зустрівшись і зіткнувшись з іншим, чужим смислом: між ними починається немов би діалог, який долає замкненість і однобокість цих смислів, цих культур. Ми ставимо чужій культурі нові питання, яких вона сама собі не ставила, ми шукаємо в ній відповіді на наші питання, і чужа культура відповідає нам, розкриваючи перед нами нові свої сторони, нові смислові глибини» [2, С.334-335]. Так, можна вести мову про свідому досліджувану позицію, коли вчений спеціально обирає «чужу» культуру для вивчення.
Але зовсім інакшою стає позиція позазнаходжувальності, коли людина вимушено зустрічається із смислами чужої культури, свідомо, але можливо, що і силою обставин прирікаючи себе на маргінальну позицію щодо цієї «чужої» культури, смисли якої вона з необхідністю приймає. «Пророки і художники мають схильність до лімінальності і маргінальності, - слушно заявляє В.Тернер. – Це пограничні люди, які із пристрасною щирістю прагнуть позбавитися кліше, пов’язаних із статусом, і виконанням відповідної ролі, і увійти у життєві відносини з іншими людьми - насправді чи в уяві. В їх творах можна побачити проблиски цього невикористаного еволюційного потенціалу людства, який ще не втілився у конкретну форму і не зафіксований структурою»[5, С.198].
Розуміння «іншої/чужої» культури стає перетворенням в «своє-чуже». Сучасним прикладом такої позиції можуть бути іммігранти першого покоління, входження яких в нову культуру завжди не перестає бути пронизаною сприйняттям «свого-чужого» світу нової культури. Так, на думку Бахтіна, лише на фоні іншої, «чужої» культури «моя» власна культура набуває цінність і сенс. «Без «іншого» - онтологічна ущербність особистості, що не розкриває внутрішньої потенції своєї самобутності», - коментують Бахтіна російські вчені-аксіологи, додаючи, що «іншого» («чужого») не можна ігнорувати без ризику «опинитися в онтологічній самотності невпізнаваності, але і неможна використовувати іншого лише як інструмент для самопізнання» [3, С.19].
«Інший»/«чужий» в якості об’єкта завжди протиставлений чи у часі, чи у просторі. Але автор як «Я», «моя самосвідомість» як той, хто покладає час і не співпадає із самим собою, має свого роду «лазівку геть із часу», тобто переживає себе позачасово. Позазнаходжувальність самосвідомості моментами являє межі внутрішньому життю, перш за все часові. Так, наприклад, початок і кінець життя не дані конкретній самосвідомості. Не час є керівним принципом навіть в елементарному полі вчинку людського, він є «технічним для мене як технічним є і простір (Я оволодіваю технікою часу і простору)»[2, С.97]. Життя людини, думки, почуття у часі мають смислову організацію, безпосередньо дану опору у смислі, це «смислове ціле героя» як найважливіший елемент архітектоніки твору [2, С.121].
Слід зазначити, що методологія, розроблена і запропонована М.М.Бахтіним представникам соціогуманітарного знання, не зводиться в розробці поняття культур-маргінальності лише до залучення ідеї позазнаходжувальності. Евристичним на такому дослідницькому шляху є бахтінські студії щодо «не-алібі у бутті», представлені у праці «До філософії вчинку». Вони можуть значно збагатити концепцію маргінального суб’єкта як автономного діяча в світі безмежних можливостей вчинення. Але вже наведеного досить для того, щоб показати актуальність доробку М.М.Бахтіна у великому часі філософії культури.
Список літератури:
- Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. – М., 1975. – 502 с.
- Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979. – 424 с.
- Варава В. В., Рахманин В. С., Глухова А. В., Гришаева Л. И., Бойко М. А.Диспозиция "cвой-чужой" в культуре: монография / А.С. Кравец (отв.ред.). – Воронеж : ИПЦ Воронежского гос. ун-та, 2007. – 258 с.
- Грушко Е.А. Культур-маргінальність: визначення поняття // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: Наук. Журнал. – К.: Міленіум, 2010. - №4. – С.32-36
- Тэрнер В. Символ и ритуал/ Сост.В.А.Бейлис. – М.: Главная редакция восточной литератури издательства «Наука», 1983. – 227 с.
