Каранда Марина Василівна, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та культурології Чернігівського національ-ного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка (Чернігів, Україна).
«Релігійна філософія І. Ільїна як методологічна основа прикладної культурології»
В лоні релігійної філософії освіти було народжено тезу про освіту як особливу царину культури. Метарелігійної педагогіки – творче преображення розуму в актах покаяння на шляхах обожнення. Ця установка породила методологічно ускладнену ситуацію. Повністю істина невимовна в раціональних умовиводах, але вимушено користуючись філософською термінологією, мислитель апелює до метафоричного етичного контексту, розуміння якого передбачає більше, ніж грамотність рефлексії. Концепти «любові», «надії», «образу», «особистості», «соборності» мають «релігійну душу», тому філософ опиняється в залежності від, з одного боку, живого релігійного досвіду читача та, з іншого, релігійного життя в цілому і, з третього, своєї сміливості, як посередника між ними. Ця позиція і визначила інтерес релігійної філософії до педагогіки та культурологічної освіти, зокрема.
Однією з ключових фігур в історії російської філософії виступив І. Ільїн, який розвивав і синтезував ідеї християнської антропології Григорія Нисського, Феофана Затворника, ІоанаКронштадського, педагогічну антропологію К. Ушинського, а також досягнення філософсько-педагогічної думки кінця XIX – початку XX століть (М. Бердяєв, В. Зеньковський, Г. Челпанов). І. Ільїн обґрунтував педагогічні умови і орієнтири духовно-етичного та культурологічного виховання. Він постає як продовжувач християнської педагогічної традиції, об'єднуючи в своїй творчості напрацювання сучасних йому російських філософів і найбільш значних представників суспільно-педагогічного руху. Мислитель врівноважений у виборі принципів, форм і методів навчання та виховання, тому зв'язує воєдино російську філософсько-педагогічну думку.
Мотив наставництва, повчальності, філософського прозелитизму відносно широкої маси читачів в текстах Ільїна набуває домінуючого значення. Прагнення постійно відповідати цьому надзавданню привело до того, що найпопулярніші тексти мислителя, – «Шлях духовного оновлення», «Шлях до очевидності», «Співоче серце», «Про опір злу силою» – саме і побудовані як звернення до повсякденного життя людини, але у світлі вічного і сущого. Природно, що в коло інтересів автора включається не лише сам феномен освіти але і ширша практика освіти– виховання.
Контроверза «виховання і насильство» розкрита Ільїним у центральній педагогічній роботі «Про опір злу силою», яка присвячена критиці вчення Л. Толстого, але виходить далеко за межі внутрішньої етичної дискусії. Ільїн порушує питання про допустимість дії людини на людину з педагогічною метою. Мислитель не соромиться етично епатажного ряду понять: «несхвалення, неспівчуття, засмучення, відмова у сприянні, протест, викриття, вимога, наполегливість», - так починає він підсумковий список «класичних станів духовної любові» в її ставленні до злого; і продовжує його, – «психічний примус, спричинення психічних страждань, суворість, обурення, гнів, розрив у спілкуванні, бойкот, фізичний примус, неповага, неможливість увійти до становища, припинення розуміння, безжалісність, страта». «Несхвалення» і «страта» опиняються в єдиному списку не довільно, а через раціональну необхідність цього. Філософ позбавляє будь-якої недооцінки простого педагогічно допустимого покарання. Помітна категоричність дидактичної позиції Ільїна: або будь-яке покарання може бути за певних умов духовно освячено, або будь-яке покарання виявляється неприйнятним. Це не виключає невірного покарання, не унеможливлює сваволі з боку тирана або держави, що забула про свою вторинність. Та все ж будь-яке покарання може бути справедливим. Так, в філософсько-освітянській концепції Ільїна зростає фігура учителя, наставника, яка передбачає зовсім іншу структуру спілкування. Конструкція виховання, яку малює Ільїн, вимагає не просто наявність вихователів, які мали б «педагогічну освіту» чи широку культурну ерудицію і забезпечували б процес «відтворення культури». Тут необхідні люди, які могли б свідомо втручатися в душевне життя іншої людини, заохочувати в ній добро і обмежувати зло. Виховання передбачає, що вихователь знає те, що невідоме учневі. Це тривіальне педагогічне твердження доводиться Ільїним до свого богословського завершення, яке передбачає за вихователем не лише більше знання, але і велику духовність, що дає йому право виховувати, тобто направляти, забороняти, карати, але і заохочувати.
Засобом первинного спрямування до добра та душевного зростання вихованця Ільїн вважав художню культуру. В статтях філософа про різноманітні художні феномени – від Пушкіна до Шмельова – лейтмотивом проводяться програмні тези з онтології мистецтва, всеєдності духовних, художніх та соціальних чинників творчості. В статті «Про читання та критику» (вступ до книги «Про темряву та просвітлення») автор здійснює естетико-релігієзнавчий аналіз творчості Буніна, Ремізова та Шмельова, постулює триєдність «словесного», «образного» та найціннішого, – «духовно-предметного» шарів літературного твору. Фундаментом творчості постає у Ільїна підкреслення первинної релігійної природи, молитовного та Богонатхненного начал російського мистецтва. Червоною стрічкою в філософському обґрунтуванні художнього виховання Ільїн проводить судження про моральну відповідальність мистецтва, його совісність та «служіння». На сторінках праці «Що таке мистецтво» Ільїн трепетно піклується про зростання Пушкінської та Тютчевської естетичних інтуїцій і стверджує християнську антиномію, яка уможливлює виховну функцію мистецтва. Воно є для Ільїна «служінням і радістю», але радістю, народженою трагічно. Саме катарсично, через страждання митця стає можливим естетико-профетичне осягнення світу, коли «про-рікає себе Богом створена сутність світу і людини». Естетична концепція Ільїна містить також розмисли над антиномією сокровенного та профанного мистецтва. Внутрішній аристократизм релігійного мистецтва співіснує з «всенародним» мистецтвом. В цьому сенсі творчість для Ільїна є не тільки естетичною подією, але і актом духовно-педагогічним. Дидактика мистецтва слова інколи сягає профетичних вершин всупереч волі самого митця, як це трапилося в поемі О. Блока «Дванадцять». Тому для художника і критика важливо «бачити у витонченій словесності школу національного духу, школу художнього смаку і …, шлях до всенародного духовного виховання».
Невелика робота І. Ільїна «Основи християнської культури» проливає світло на проблему ставлення філософа до сучасної йому культурної ситуації ХХ століття. Ільїн вказує, що вивчати культуру потрібно у єдності співіснування її християнського ядра та могутнього антихристиянського фронту у всіх галузях людської діяльності – науковій, політичній, економічній. Зокрема, філософ визначає безбожне мистецтво як таке, що стало «праздною розвагою» та «невротичним видовищем». Проте, разом із Є.Трубецьким, Ільїн відхилив спокусу проголосити філософську анафему всій культурі. Мислитель зосередив зусилля на заклику до культурників-християн вносити світло Христове у всі рівні буття, йти середнім шляхом між крайнощами – культурною «всеядністю» та остракізмом культури. Онтологічне зерно християнської культури Ільїн бачив у творчій праці в цьому світі та «вдосконаленні у дусі і себе самого, і ближніх , і речей».
Релігійно-філософська спадщина І. Ільїна сьогодні не втратила актуальності, що дозволяє екстраполювати її концептуальні положення в галузь прикладної культурології. Аксіологічно вмотивовані образи культури та культурника, які стрічаємо на сторінках текстів І. Ільїна є продуктивною методологічною основою для побудови сучасної культурологічної освіти в Україні.
