Смоліна Ольга Олегівна, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри гуманітарних дисциплін і української мови Технологі-чного інституту Східноукраїнського національного університе-ту імені Володимира Даля,(м.Сєверодонецьк Луганської обл., Україна).
«Культурологічні дослідження релігійних феноменів (на прикладі православної монастирської культури)»
Появу поняття «монастирська культура» можна віднести до другої половини ХХ століття. Раніше позначуване явище розглядалося в рамках концептів «монастир» і «чернецтво». Необхідність виділення цього терміна була обумовлена, очевидно, низкою факторів, а саме: а) виникненням культурології як науки й навчальної дисципліни; б) розширенням рамок поняття «культура» до визначення «усе те, що зроблене людиною»; в) зростанням інтересу до релігії в посткомуністичний період. Крім того, довгий час під впливом процесів секуляризації, що беруть початок в 16-17 століттях, багато чому з того, що пов'язане з релігією й Церквою (аскетиці, містиці, світогляду, манері поведінки та ін.) у приналежності до культури було відмовлено. У зв'язку із цим, здійснювалися переважно мистецтвознавчі дослідження так званої матеріальної культури – монастирських ансамблів, іконопису, часто у відриві від їхнього духовного наповнення.
Не секрет, що найчастіше й самі представники Церкви протиставляли поняття «релігія» – «культура». Проте, мав місце й інший погляд (Г.Флоровський, С.Булгаков, І.Ільїн, І.Огієнко та ін.), згідно з яким монастирі (і, ширше – Церква) брали активну участь у культурній творчості.
З кінця ХХ століття на території низки країн СНД, населення яких історично тяжіє до Православ'я, а також у Болгарії, Сербії та ін. йде обговорення проблеми «Церква й культура». Низка проведених конференцій зорієнтована на дослідження монастирської культури, а саме: «Монастирська культура: схід та захід» (Санкт-Петербург, Росія, 2 червня 1998 р.), «Манастирската культура на Балканите» (Самоков, Болгарія, 29 септември – 1 октомври 2002 г.) У рамках дослідження цієї проблеми з'являються такі дефініції як релігійна культура, християнська культура, церковна культура, культура навколоцерковного кола, монастирська культура.
Можна виокремити кілька напрямів дослідження релігійних феноменів взагалі та монастирської культури зокрема. Серед них найголовнішими є погляд «зсередини», тобто багатющій прошарок аскетичної літератури починаючи з перших століть християнства і до сучасності, а також погляд «ззовні». Усередині останнього можна розрізняти атеїстично-критичний, апологетичний та науковий погляди.
Визначення поняття «монастирська культура» (так само як і визначення «культури» у цілому) не має загальновизнаного підходу. Тут можна простежити низку точок зору. Так дослідник Т.М.Арцибашева у своїй кандидатській дисертації «Монастир на стику культур» (1997) пропонує визначати монастирську культуру як «цілісний спосіб буття (мета, засоби, результати) конкретної локальної християнської спільноти, який складається в особливий історично мінливий тип культури». Слід зазначити, що такий широкий погляд може бути застосований не тільки до монастирської культури, але й до іншого типу християнської спільноти, наприклад, парафії. З погляду І.Г. Родченка (робота «Культура Валаамського монастиря в середині XIX століття», 2003) монастирська культура є «сукупний спосіб и результат духовної діяльності тих, хто обрав спосіб життя як зречення світу в досягненні ідеалу християнської досконалості. Монастирська культура є органічною системою учасників (послушників і ченців), видів діяльності (пильнування, трезвіння, молитва, послух і т.ін.) і відносин (адміністративна й духовна ієрархія, братерство), де кожна частина існує як засіб для досягнення особистої духовної досконалості кожним членом громади».
Болгарський дослідник Р.Малчев у дослідженні «Фольклор і релігія» (1999) визначає монастирську культуру як феномен, що виник у результаті взаємодії між канонічною християнською культурою, реалізованою в монастирських умовах, чернечою творчістю й локальною народною традицією, яка склалася в селах, пов'язаних з монастирем.
Полемізуючи з Р.Малчевым, Ю.Г.Кучмаєва в дисертації «Духовні основи монастирської культури середньовічної Болгарії» (2003) зауважує: «Однак правомірно порушити питання й про інше, більш вузьке тлумачення поняття й феномена «монастирська культура», співвідносячи його перш за все із якістю повсякденного життя середньовічного чернецтва, з подвигом духовного життя насельників монастирів і скитів, що свідчить про найбільш досконале втілення у світі завітів християнства».
Разом з тим, у закордонній традиції (наприклад, у США) прийняте дещо інше формулювання – «чернеча культура». Так, д-р Доан Модианос (Doan Modianos), associate vice-president for strategic planning at UCF вважає, що «більшість учених віддає перевагу прикметнику «чернеча культура» на відміну від складного іменника «монастирська культура», яке має більш загальний зміст. Термін «чернеча культура» припускає розвиток безлічі вмінь і навичок. Можна сказати, наприклад, що для двадцятого століття християнський чернець, представник «чернечої культури» буде означати не тільки освіченість у всьому, що має відношення до теології, традиції й літератури, а також мистецтва, архітектури, поезії і т.ін., але й знання в інших релігійних культурах». На думку ієромонаха Іони (Паффхаузена), митрополита всієї Америки й Канади, «чернеча культура є не що інше, як слухняність Євангелію через слідування за нашими духівниками, які передають нам досвід життя за Євангелієм у всій його повноті».
Неважко помітити, що в цілому зміст усіх наведених визначень балансує між двома полюсами: прагненням підкреслити більшою мірою об’єктивовану, втілену або духовно-змістовну складову монастирської культури, її зв'язок із світом або її відчуженість. Тут, імовірно, і можна провести деяку межу між культурою «монастирською» і «чернечою».
Крім того, монастирська культура не являє собою якийсь моноліт. Цілком правомірно виділити такі три її типи, як тип соціального служіння, споглядального напрямку й «ученого чернецтва». Якщо насельники монастирів споглядального типу є носіями переважно чернечої культури, а в монастирях соціального типу переважає культура монастирська, то прошарок «ученого чернецтва» варто сприймати як такий, що перебуває на стику чернечої й монастирської, церковної й християнської культур.
Крім зазначеної проблеми необхідно звернути увагу і на такий парадокс: те, що ми розуміємо під монастирською культурою, створюється ченцями і неможливе без їхньої діяльності, але створення монастирської культури не є метою діяльності монахів. Значення монастиря і чернечого подвигу неможна звести до його культурних ролей. Можна сказати, що монастирська культура – побічний продукт життя монастиря. У той самий час культура чернеча, або «культура святості» (А.И.Сидоров), є невід’ємною частиною життя ченця.
Напевно, складність вивчення цього явища виникає через неможливість його повного дослідження „з середини” для тих, котрі не є ченцями. А саме такими, світськими людьми, є переважна більшість сучасних дослідників. Тим більшої цінності набуває богословський погляд на цю проблему.
Таким чином, відносно нове поняття «монастирська культура» лише намічає приблизне поле необхідних культурологічних досліджень, не визначаючи вичерпно даного феномена. Поряд із наявними численними дослідженнями його окремих проявів – архітектури, містики, аскетики, історії, літературної творчості, музики, кухні та ін., сучасна культурологія повинна поглянути на православне чернецтво як на цілісний тип культури через систему її маркерів.
