Більченко Євгенія Віталіївна, кандидат педагогічних наук, до-цент кафедри культурології Національного педагогічного уні-верситету імені М.П.Драгоманова (Київ, Україна)
Культурологія як смисл культури: до проблеми феноменологічного аналізу науки.
Наукове пізнання поруч із міфологічним, релігійним, філософським, художнім єформою самоусвідомлення особистості у світі культурного буття. Як форма пізнання наука є частиною певного історичного чи регіонального типу культури, смислові спектри якого вона не лише формує, але й віддзеркалює, виступаючи рефлексивно-ідеологічним виявом картини світу, частиною відповідної семіосфери. Відповідно можемо стверджувати, що наука форма пізнання дійсності, при усій інтенсивності прагнення до феноменологічної упередженості та об’єктивізму, за суттю своєю не може бути цілком аксіологічно нейтральною: вона несе дух, стиль і присмак відповідної ментальності. Гуманітарні науки у цьому плані є ще більш лабільними у ціннісно-смисловому відношенні, ніж точні: їх згуртованість навколо філософії як спільного материнського плато їх методології апріорно надає будь-якій гуманітарній науці світоглядного, ціннісного, особистісного та «упередженого» (у високому сенсі дотичності до внутрішнього світу особи) характеру. Саме тому особливої актуальності набуває семантичний аналіз гуманітарної науки як частини картини світу і ментальності відповідного типу культури.
У якості прикладу світоглядного аналізу нами було обрано культурологію – науку, що перебуває нині у стані уточнення своєї методології. Культурологічна методологія як запорука парадигмальної цілісності тіла науки є тією проблемою, на якій сьогодні ґрунтуються спроби фахової ідентифікації культурологів, а також – їх специфічної професійної міфотворчості, яка передбачає створення своєрідних метанаративів про суть і призначення культурології. Дані сакралізовані на світський кшталт оповіді – основа відповідної наративної ідентичності (термін П. Ріккера) культуролога – утворюють смислові фігури, виокремленню яких присвячена дана розвідка. Ми пропонуємо три з них: Слово Чужого, фігура Свого, Золотий Вік.
1. Смисл перший. Культурологія як Чуже Слово. Звичка обожнювати явище із словом, здатним викликати саме буття, є породженням ще міфологічної свідомості і пов’язане з магічною вірою у надприродну властивість вербального тексту. Незвичність терміну «культурологія», упровадженого Леслі Уайтом у 1949 р. в контексті дискусій із зазіханнями на науку про культури представників психологічного біхевіоризму, призвела до ототожнення його з міфологічною фігурою Чужого від науки. Образ інакшості, відтак, був закріплений за культурологією не стільки через зміст (на Заході він довго залишався і наразі залишається цілком традиційним, етнографічно-культурно-антропологічним – виняток становить спроба ввести в антропологію герменевтику з боку К. Гірца), – але насамперед через «дивну» форму подачі. Цим пояснюється доволі швидке зникнення терміну з американського горизонту знання, точніше, його дрейф до слов’янського дискурсу. Хоча і тут саме слово «культуролог» нерідко викликає подив саме на масовому, профанному рівні сприйняття, оскільки ще не володіє достатнім потенціалом соціального престижу.
2. Смисл другий. Культурологія як фігура Свого.Дрейф терміну до «культурологія» до Росії та поступове зміцнення імпліцитної культурологічної проблематики у філософсько-антропологічних, філологічних, етико-естетичних розробках російських гуманітаріїв призвели до того, що на слов’янському, у першу чергу, російському ґрунті, утворився свій специфічний дискурс – регіональна версія культурологічного знання. Відмінність між західним і слов’янським контекстами культурології лежать на нашу думку у вододілі її соціальної та філософської орієнтацій.
Соціальна культурологіязаглиблюється своїми ідейними коренями в класичні ідеали позитивізму та природничих наук, що знаходять свої продовження у радикально-іронічному неопрагматизмі та феноменологізмі постмодерну. Вонає виявом технократично-сцієнтистської, квазіінженерної тенденції на дослідження інституціолізованих форм досвіду і статусів культурного життя. В її основі лежить світоглядна установка на раціоналізм, у тому числі у новітніх його формах постнаукової метафізики. Філософська культурологія зорієнтована на некласичні принципи феноменології, семантики і герменевтики, які, у свою чергу, сходять до романтичного трансценденталізму та лібералізму модерну. Вона є виявом гуманітарно-гуманістичної інтуїтивно-цілісної тенденції до виявлення прихованих смислів і образів культурного буття. В її основі лежить персоналізм та містицизм як елементи картини світу, що зближують культурологію із релігією, досвідом сакрального, а також з прикладним виміром етики.
Соціальна орієнтація переважає нині у спрямованої на Захід петербурзькій школі культурології, філософська ж – відрізняє українську екзистенційно-антропологічну «кордоцентричну» її варіацію. З іншого боку, самі культурологи усвідомлюють штучність протиставлення даних двох модифікацій, зважаючи на двоїстість порядку культури як діалектичної єдності об’єктивного і суб’єктивного, онтичного та онтологічного, емпіричного і духовного начал, смислу і знаку, що виявляються як «звістка» та «річ» (рос. «вещь и весть» у тВ.С. Біблера); «культура та цивілізація» (О. Шпенглер, М. Бердяєв); «текст і твір» (Р. Барт); уявлення і артефакти, мотивації творців пам’яток і самі пам’ятки (М.І. Найдорф). Тенденція до інтеграції обох парадигмальних варіацій культурології призводить до поступового розширення сфери впливу саме слов’янської складової, яка, стаючи домінуючою, визначає обличчя культурології як породження «російської цивілізації», надаючи їх відтінок універсалістського етноцентризму «загальних своїх».
3. Культурологія як міф Золотого віку. Як складова картини світу культурологія нерозривно пов’язана із ідеологічними проектами цивілізаційного розвитку людства. У сучасній їх два: універсалістський проект (глобалізм), зорієнтований на об’єднання людства на основі сучасних інформаційних технологій, та партикуляристський проект (мультикультуралізм), спрямований на збереження ізольованої замкнутості окремих людських спільнот на основі лояльності (невтручання). Обидва проекти відрізняються ментальною схильністю до впливу на суспільне життя з метою його перебудови «на краще», але у крайніх своїх виявах провокують кризу ідентичності: або через тотальність (глобалізм), або через релятивацію (мультикультуралізм). Якщо подібні проекти кладуться в основу культурологічної методології відбувається ідеологізація її як науки: культурологія набуває виразного прикладного характеру і дидактичного пафосу, прагнучи до преображення світу за міфологічними законами майбутнього як вічного повернення до благого початку часів. За типами домінуючих міфів ми виокремимо два ідеологізованих різновиди культурології: універсалістська (виростає на базі філософської культурології) та партикуляристська (виростає на базі соціальної культурології). Першу відрізняє трансценденталістське прагнення до всезагальної інтеграції на методологічному рівні та акцентування «світової культури», «універсалій», «діалог», «космополітизму», «трансперсонального поля» та інших «загальних речей» на предметному рівні. Другу відрізняє феноменологічна схильність до галузевої диференціації (аж до редукції науки про культуру з окремими галузями культурознавства, зокрема етнографією чи історією мистецтва) та акцентування проблеми розмаїття національних культур. Наявність подібних смислів свідчить не про наукову незрілість, а про зв’язок науки з живою духовністю часу і простору. Ігнорування такої культурної семантики, що у якості підтексту складає ментальне тло будь-якої гуманітарної теорії може призвести до ще більшого заблудження, про що попереджав Е. Гуссерль, говорячи про кризу позірно «об’єктивної» європейської філософії. Звідси – ефективність погляду на культурології «із середини», з позицій смислів культури.
