Козачук Світлана Анатоліївна, старший викладач Інституту філософської освіти і науки Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, Київ «Кризовий стан сучасної психології як відображення невизначеності її наукової парадигми»
Психологічна наука вступила у ХХІ століття, пишаючись власними досягненнями та очікуючи на подальші перспективи розвитку. Сучасна психологія успішно здійснює теоретичні розвідки, провадить емпіричні дослідження, широко застосовується у найрізноманітніших сферах життєдіяльності людини. Поглиблюється двоєдиний процес диференціації та інтеграції різних психологічних дисциплін. Посилюється зв’язок психології з іншими галузями гуманітарного та соціального знання: культурологією, етнологією, антропологією, соціологією, історією, народознавством, етикою, естетикою, релігієзнавством та ін.
Отже, переможний поступ і значні досягнення психологічної науки та практики сьогодні є незаперечним фактом. Водночас, успішність психології не є свідченням відсутності проблем та невирішених завдань. Адже криза, яка існує у психології з позаминулого століття (кінця ХІХ ст.) наявна і зараз. Намагання розібратися у кризовому стані психології здійснювалося багатьма вченими, серед яких - і визначні постаті науки - М.М. Ланге, Л.С.Виготський, С.Л. Рубінштейн, К.Левін та багато інших.
Характеристика кризового стану психології зазвичай зводиться до декількох основних ознак:
- Невизнання психології наукою через відсутність як у минулому, так і в теперішньому психологічної науки єдиної парадигми і методології (інакше кажучи -проголошення відсутності такої науки як психологія в принципі).
- Прірва між теорією психології та її практикою. Адже психологічна практика високо затребувана сучасністю стрімко виривається вперед, напрацьовуючи великі масиви емпіричних даних, які теорія не завжди спроможна пояснити і структурувати.
- Численна кількість альтернативних шкіл, напрямків, течій, теорій та систем у психології. При цьому, кожний напрям має свої принципи, постулати, що часто неформалізовані і не мають чіткого формулювання; власний термінологічний апарат, або ж особливе, осібне розуміння загально психологічної термінології.
- Відсутність єдиного понятійного словника, єдиної, однозначної і чіткої мови у психології.
- Відсутність критеріїв істинності та хибності вчень. Звідси - відсутність спадкоємності у розвиткові наукового знання, виникнення нових теорій не н еволюційній основі - як в інших науках - а методом розгалуження, ділення, створюючи паралельні світи психічної реальності.
Здійснюючи аналіз кризу у психології, заглиблюючись у методологічні підвалини науки багато авторів звертаються до поняття «парадигма», зазначаючи значні розбіжності у баченні представників різних психологічних шкіл та напрямків цього основоположного для кожної науки концепту.
Від античних часів під парадигмою розуміли первообраз, взірець зі світу ідей, відповідно до якого Деміург творить світ сущого. У сучасному сенсі термін «парадигма», введений американським фізиком та істориком науки Томасом Куном, означає те, що об’єднує членів наукової спільноти, і, навпаки, наукова спільнота складається з людей, що визнають певну парадигму. Іншими словами, парадигма -це визнаний науковою спільнотою звід правил (принципів) і тверджень (аксіом), що поєднують у єдину схему увесь процес отримання наукового знання від етапу постановки проблеми до її вирішення.
Проблема визначення парадигми у психології, як і будь-якій іншій галузі наукового знання, є першочерговою і надважливою. Адже від її розв’язання залежить відповідь на питання: як саме повинна будуватися наукова психологія, щоб вважатися повноцінною наукою?
Проте, у царині сучасної психології, як вже зазначалося, спільна та єдина парадигма, що визначала б магістральний напрям розвитку науки, відсутня. Сьогодні ми є свідками того, як твердження радянських часів про поступальний і невпинний рух усієї психології від метафізичної до діалектичної парадигми (А.Б.Орлов) втрачає свою безапеляційність та упевненість. Аналізуючи стан психології, дослідники засвідчують одночасне існування декількох паралельних парадигм.
Зокрема, А.В.Юркевич стверджує про існування таких напрямків у психології:
1) Відсутність парадигми. Психологія розглядається як допарадигмальна царина знання, адже справжня парадигма у ній ще не сформувалась.
2) Мультипарадигмальність. Визнається існування декількох парадигм у психології (біхевіоризм, когнітивізм, психоаналіз тощо).
3) Позапарадигмальність психології. Вважається, що поняття «парадигма» не може використовуватися стосовно психології.
Г.А.Ковальов визначає наступні парадигми у сучасній психології:
1) Об’єктна або реактивна парадигма. Психіка, як і людина в цілому, вважаються пасивним об’єктом впливу зовнішніх умов та їхнім продуктом. Найбільш завершене наукове втілення ця парадигма отримала у біхевіоризмі.
2) Суб’єктний або акціональний підхід. Стверджується активність і вибірковість у процесі відображення психікою зовнішніх впливів. Найбільш яскраво представлений когнітивізмом.
3) Особистісний або інтерсуб’єктний підхід. Визначальними для цієї парадигми є визнання неповторності та унікальності психічної організації кожної окремої людини, віра у позитивне і творче начало людини, її соціальну спрямованість.
В.В.Козлов виділяє п’ять базових парадигм у розумінні предмета психології: 1) фізіологічну; 2) психоаналітичну; 3) біхевіористичну; 4) екзистенційно-гуманістичну; 5) транспесональну;
6) холістичну.
Попри розмаїтість парадигм, підходів, шкіл та напрямків у сучасній психології все більше дослідників підходять до висновку про те, що усі вони можуть бути зведені до двох основних парадигмальних полюсів, які можуть мати різні назви, але за своєю сутністю подібні: природничо-наукового і соціально-культурного (В.А.Барабанщиков), позитивістського і гуманістичного (А.В.Юркевич), природничонаукового і герменевтичного (Л. Гараи, М. Кечке); природничонаукового і гуманітарного (Єфремова О.І.).
Д.О.Леонтьєв, аналізуючи історичну динаміку психології як самостійної науки, стверджує про рух психології від класичної до некласичної, як загальну спрямованість трансформації психологічної науки впродовж ХХ століття, що ототожнюється з просуванням психології від природничонаукової орієнтації до гуманітарної. Зазначена тенденція, на глибоке переконання автора, знаменує перехід від традиційного, класичного типу наукового дослідження, характерного для природничих наук, до все більш повного і багатостороннього врахування специфіки людини як унікального об’єкту пізнання. Водночас, некласичний, гуманітарний вектор психології складається з численних окремих напрямків.
Б.С.Братусь наголошує на необхідності об’єднання зусиль і створення єдиної гуманітарної психології, як розширеного підходу, у якому б могли бути співвіднесені різні психологічні течії, що мають одиницею, масштабом свого аналізу цілісну людину. Йдеться про побудову такого спільного простору буття особистості, у якому б співвідносилися різні психологічні мови та предмети.
Актуальність та значущість запропонованого -гуманітарного -підходу у психології очевидні. Уся історія минулого століття дає підстави для прогнозу, згідно з яким ХХІ століття буде століттям гуманітарним, або ж його не буде взагалі. Сприяти словом і думкою першому і протистояти другому -обов’язок професійного психолога. Втім виконати цей обов’язок можливо лише за умови послідовної гуманітаризації самої психологічної науки.
