Борозенець Тарас Анатолійович, доцент кафедри культурології Інституту філософської освіти і науки Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, Київ «Діалектика як феномен світової філософії»
Термін «діалектика» (від грец. dialektiketechne) з’являється в грецькій філософії для позначення мистецтва розмірковування, дискусії, філософського діалогу, який протистоїть риториці та софістиці.
Найбільш загальним для усього різноманіття існуючих значень цього терміну є мабуть те, що діалектика є методом пошуку і досягнення істини через розмірковування. Проте, по відношенню до філософських концепцій Гегеля та Маркса, для яких діалектика перш за все виступає у формі історичного процесу розвитку, первісне значення є завузьким. Найбільш істотними значеннями діалектики в історії філософської думки є: 1) метод спростування через перевірку логічних суперечностей та зв’язків, 2) софістичне розмірковування, 3) метод конкретизації загального, 4) з’ясування найбільш фундаментальних загальних закономірностей буття завдяки опрацюванню конкретних випадків та гіпотез, 5) логічне розмірковування чи дискусія з використанням найбільш поширених і загальноприйнятих положень, 6) формальна логіка, 7) критика логіки, що вказує на суперечності, на які з необхідністю наштовхується розум, коли намагається поза досвідом осмислювати трансцендентальні об’єкти, 8) логічний розвиток думки та реальності через протистояння тези та антитези до їх синтезу, 9) універсальний метод наукового пізнання.
Наведені значення діалектики за змістом можна поділити на дві групи: в значеннях першої вона в цілому розуміється виключно як певний спосіб пізнання, особливий метод всестороннього дослідження, але не сама дійсність; другої — як сама дійсність, що перебуває в процесі перманентного розвитку і лише описується думкою. Після німецької класичної філософії та марксизму останнє розуміння діалектики є найбільш поширеним у філософській думці. Відтак, на сьогодні діалектика переважно розуміється як філософське осягнення розвитку в онтологічному і в логіко-понятійному вимірах; і втілюється у відповідних формах теорії та методу.
Діалектикаяк пізнавальний методологічний принцип і підхід реалізується за схемою «теза-антитеза-синтез». Користуючись цим методом, спочатку суб’єкт пізнання виділяє в реальності деяке явище, формулює для цього явища поняття або формулу (судження), які розглядаються ним як теза. Потім процес пізнання продовжується формулюванням антитези — формули або поняття, зміст яких протилежний (протиставлений) тезі. Тільки після цього суб’єкт переходить до з’ясування взаємозв’язку між тезою та антитезою — до пізнання синтезу. Процес може повторитися на метарівні, коли синтез розглядається як теза більш високого рівня. Таким шляхом в діалектиці досягається істина як цілісне абстрактно-теоретичне осягнення дійсності, яке виражається в системі універсальних філософських категорій. Для діалектики властиве групування своїх категорій по парам, які відображають протилежні сторони цілісних явищ: «буття — небуття», «єдине — кількісне», «тотожність — відмінність», «кількість — якість», «просте — складне», «частина — ціле», «обмежене — необмежене», «форма — зміст», «явище — сутність», «причина — наслідок», «випадковість — необхідність», «можливість — дійсність» та ін.
Претендуючи на універсальне охоплення дійсності, діалектика прагне охопити, включити і подолати в собі основні методи класичної філософії, а саме феноменологічний і трансцендентальний. Феноменологія — це метод абстрактно-теоретичного опису явища в його безпосередній даності для розуму: за допомогою уважного спостереження дійсності розум намагається зафіксувати очевидно-наявні для нього сенси, загальні чи індивідуальні, та зв’язки між ними. Трансценденталізм — це метод виведення та пояснення логіки сутнього з визначеного першопринципу: всі сенси, весь їх ланцюг покладаються розумом з одного абсолютного джерела як незмінного закону і трансцендентного принципу. Якщо феноменологія з’ясовує очевидні сенси сутнього, а трансценденталізм об’єднує всі встановлені феноменологією сенси в одну структуру чи схему завдяки їх виведенню з певного трансцендентного першосенсу, то діалектика прагне дати цілісний теоретичний образ сутнього у всій багатоманітності та єдності його суперечливих якостей. Метою діалектики є всесторонньо-цілісне пізнання дійсності завдяки з’ясуванню всіх категоріальних сенсів у їх взаємозв’язку та взаємообґрунтованості.
З діалектичної точки зору трансценденталізм та феноменологія є метафізичними за своїм гносеологічним характером. Всупереч метафізичному пізнанню діалектичне пізнання враховує нестаціонарний характер світу і системи знань про нього. Реальність і знання розглядаються як взаємовідповідні динамічні системи, які постійно розвиваються. Тому логічні схеми діалектичного пізнання необхідно вимагають використання як дедуктивних схем класичної формальної логіки, так і схем суджень, які застосовуються в темпоральних (часових) логіках та їх розширеннях. Основним законом діалектики є закон співпадіння протилежностей, чим вона суттєво відрізняється від традиційної формальної логіки, яка в першу чергу спирається на закони тотожності, суперечності та виключеного третього. Якщо традиційна логіка використовує дискретний підхід, що розкладає феномен на елементи, то діалектика — підхід синтезуючий, який прагне об’єднати всі різноманітні складові в єдине ціле.
Було б великою помилкою вважати, що діалектика заперечує та відкидає формальну логіку. Діалектика цілком сприймає та використовує логіку для виявлення суперечностей, які вона розглядає як рушійну силу та джерело розвитку наукового пізнання дійсності. За допомогою формальної логіки діалектика з’ясовує тезу та антитезу, щоб, подолавши обмеженість логічного підходу, поєднати їх в синтезі. Без дотримання правил логіки діалектика перетворюється на софістику, тоді як формально-логічне мислення поза діалектикою перетворюється на метафізику.
Як метод пізнання, який претендує на адекватне та цілісне розуміння дійсності, діалектика також принципово протистоїть таким феноменам мислення як софістика, еклектика, догматизм і релятивізм. Софістика — це спосіб міркування заснований на свідомому, навмисному порушенні законів логіки (неправильному виборі вихідних положень, абсолютизації відносних визначень, змішуванні суттєвого з несуттєвим, хибних доведеннях, багатозначності понять, свавільному вип’ячуванні другорядних властивостей предмету тощо). За своїм характером софістика завжди є суб’єктивістською, а за результатами — агностичною. Еклектика — це спосіб міркування або концепція, які визначаються свавільно-суб’єктивістським, алогічним, випадковим поєднанням елементів (методів, положень, поглядів, концепцій тощо). З діалектичної точки зору термін «догматизм» позначає принципово консервативні способи та теорії мислення, для яких характерні абстрактність, незмінність, антиісторизм, фідеїзм. В рамках догматичного підходу постулюється абсолютність певних доктрин, і тим самим ігнорується принциповий конкретно-змінний характер реальності та відповідного їй знання. Релятивізм є теоретико-пізнавальним принципом, підходом і концепцією, згідно яких стверджується необхідно відносний, частковий характер знання та відповідно заперечується будь-яка можливість досягнення цілісно-адекватного пізнання дійсності. Якщо догматизм невиправдано перебільшує абсолютність істини, ігноруючи її конкретну відносність, то релятивізм, навпаки, перебільшує відносність істини, заперечуючи її абсолютність.
Отже, діалектика в теоретичному плані виступає принциповим антиподом метафізичного розуміння дійсності, а в логіко-гносеологічному — таких підходів мислення як софістика, еклектика, догматизм і релятивізм.
