Більченко Євгенія Віталіївна, доцент Інституту філософської освіти і науки Національного педагогічного університету Культурологічна парадигма соціогуманітарного знання як мікромодель міждисциплінарної комунікації: проблема предмета і методу
Посилення інтегративних тенденцій у сучасній науці є виявом загальної діалогізації інтелектуального середовища, що виражається у спробі створити певний дискурс міждисциплінарної комунікації. Культурологія як інтегративна галузь соціогуманітарного знання є яскравим зразком діалогу наук і, при всій багатоманітності окремих концептуальних підходів, становить методологічну єдність, що дозволяє виокремлювати її як автономну парадигму соціогуманітарного знання, становлення якої відповідає динаміці змін наукової картини світу в ХХ-ХХІ ст.. Специфіка культурологічної парадигми полягає у тому, що вона ґрунтується на амбівалентному поєднанні двох протилежних тенденцій розвитку сучасної культури: універсалістської та партикуляристської. Обумовлена розвитком нових інформаційних технологій індивідуалізація праці призвела до зростання соціокультурної ролі кожної окремої людини як суб’єкта творчої діяльності (партикуляристська тенденція). На цьому тлі спостерігається активізація кроскультурних контактів, які призводять до утворення глобального етосу – субрегіонального наднаціонального континууму взаємопроникнення культурних смислів (універсалістська тенденція).
Діалектична єдність принципів універсалізму і партикуляризму утворює світоглядне напруження, втілене у протиборстві двох протилежних моделей культурного буття людини: проект глобалістики та проект мультикультуралізму, зорієнтовані, відповідно, або на уніфікований синтез культур, або на конкретне розмаїття ізольованих плюральних культурних осередків. Зловживання кожним із цих проектів призводить до кризи ідентичності особистості: або через тотальну уніфікацію (універсалізм), або через релятивацію множинних точок зору (партикуляризм). Необхідність подолання негативних наслідків обох зазначених установок викликає потребу у формуванні нової системи цінностей і, відповідно, нових стратегій ідентичності суб’єкта (наприклад, «транскультурна ідентичність»), характерною ознакою якої було б поєднання відкритості і закритості, етноцентризму й космополітизму, толерантності щодо чужорідного і відданості власним, «рідним», традиціям. За таких умов культурологія як наука, яка орієнтується на пошук спільної основи (універсалій культури) через компаративний аналіз багатоманітних культурних смислів, є ефективним механізмом моделювання транскультурної ідентичності. Здійсненню ключового світоглядного призначення культурології заважають дискусіє про рівень її наукової автономії: чи є культурологія зведенням усіх галузей знання про культуру («культурознавство»), чи є вона некласичним напрямом філософії культури, чи культурологія – окрема самостійна наука із власним предметом і методологічною базою?
Ми дотримуємося третьої із перелічених нами інтерпретацій статусу культурології, становлення якої ускладнене паралельністю її інституціалізації у західному та слов’янському інтелектуальному дискурсі. Тут маємо справу із синдромом так званого"епістемологічного дрейфу" – перенесення терміну “культурологія” із західного, переважно культурантропологічного, дискурсу, з його соціологічною спрямованістю на дослідження стосунків між етнічними спільнотами – у слов’янську філософсько-літературну парадигму, з її акцентуванням світоглядної та семантичної проблематики, розробка якої органічно накладалася на досягнення європейської (у першу чергу французької) семіотики. Маємо отже, три домінанти міждисциплінарної комунікації в культурологічній парадигмі: культурна антропологія, філософія та філологія.
Але, незважаючи на синтетичну природу культурологічної науки, вона має автономний статус в системі наук, що підтверджується наявністю специфічно культурологічного методологічного підходу до аналізу культури, який відрізняє культурологію від культурознавства та утворює проблемний каркас, центрований навколо спільного предмета і метода. Таким предметом є ціннісно-смисловий аспект культурної діяльності; смисли буття людства – ідеаціональні конструкти, інформаційні, емоційні та експресивні значення, які об’єктивуються у відповідних культурних об’єктах як у своїх знаках. Знаки,набуваючи додаткових смислів і значень, перетворюються усимволи та складають поліфонічні знаково-символічні комплекси, що інтерпретуютьсяяк“тексти”.
Ключові категорії культурологічного аналізу: «смисл», «текст» та «інтерпретація» – засвідчують органічний методологічний та ментальний зв’язок культурології та філософії діалогу як провідного напряму розвитку сучасного гуманітарного знання. Відомо, що “діалог” у буквальному своєму перекладі з давньогрецького «dialogos» («dia» – наскрізний рух, проникнення, «logos» – слово, мовлення, смисл) означає «взаємопроникнення смислів».Їх носіями постають або живі, конкретні люди,або тексти, які об’єктивізують внутрішній світ цих людей. У першому випадку мова йде діалог особистостей («інтерсуб’єктивні відносини») – зустріч двох і більше неповторних духовних світів. У другому випадку мова йде про діалог текстів, про феномен «інтертекстуальності» та «тексту в тексті» (підтексту). Проміжною і водночас всеохоплюючою формою діалогу є звернення людини – Читача – до «тексту», точніше до Автора твору, як до нагально необхідного Іншого («Ти»), який сприяє духовному самовираженню обох учасників розмови. Яскравим виявом такого діалогу є процедура герменевтичної інтерпретації як науковий метод, що заходить широке застосування в культурології.Зазначенедозволяє говорити про діалогічність предмета та методу культурологічного дослідження, про їх внутрішнє кореспондування: між предметом і методом, між тим, що досліджується і тим, як досліджується, у культурології встановлюється органічна глибинна єдність. Предметом культурологічного аналізу є діалог смислів різних культур, аспособом їх вивчення є діалог дослідника з текстом відповідної культури. Взаємодія смислів віддзеркалюється в інтертекстуальному дискурсі, що призводить до формування у тілі останніх численних прихованих сенсів (підтекстів), які виявляються шляхом інтерпретативного методу. Діалогізм як основа формування сучасної методології культурології стає актуальним пізнавальним принципом і утверджується у якості основи некласичної наукової картини світу
Сучасна структура культурологічного аналізупередбачає вибудову своєрідного «дерева культури», яке складається з вищого (знаково-символічного), середнього (комунікативного) та нижчого (генетичного) рівнів. На першому рівні знаходяться вербальні і невербальні тексти культури, які несуть прихований смисл. Цим прихованим смислом виявляється другий рівень – місце перебування картини світу, ідеологічних і ментальних рис культури. Остання, у свою чергу, виростає із нижчих, глибинних семантичних шарів в структурі культурної активності – культурних архетипів, які фіксуються на третьому рівні. Завдання культуролога як інтерпретатора символіки текстів полягає у декодуванні ментальності, картини світу та архетипів на основі тлумачення видимих, текстуальних, виявів культури. Потрібно зазначити, що ступінь варіативності культурних смислів «конусоподібно» зменшується мірою наближення до коренів «дерева культури»: тобто на рівні «генів» культури закладаються загальнолюдські смисли – універсалії культури, що піддаються численним історичним і регіональним варіаціям у культурах з різними картинами світу.
Акцентування проблеми діалогу смислів виводить культурологію на рівень синтезу універсального і партикулярного – усвідомлення єдності і багатоманітності культур світу, які сходять до загальних основ (універсалій), але піддають їх різним варіаціям. Усвідомлення спільного і відмінного між культурами перетворює культурологію у засіб формування свідомості людини ХХІ ст. та допомагає їй зберегти ідентичність у складному бутті на перехресті культур.
