Лащук Юлія Юріївна, аспірантка Волинського національного університету імені Лесі Українки (Луцьк, Україна).
«Самотність в мережі: міжособистісна комунікація в умовах віртуальності»
Кінець ХХ – початок ХХІ століть ознаменувався переходом людства до нової ери - цифрової. З розвитком та удосконаленням комп’ютерної техніки виникає безліч нових можливостей, що значно спрощують життя. А з виникненням та доступністю загалу мережі Інтернет виникає і ряд небезпек, що прагнуть “спростити” саму людину. Безкрайні простори Мережі ваблять до себе доступністю та простотою пошуку. Тут немає вікового цензу, тут можливе необмежене спілкування, висловлювання думок, створення безлічі нових і щоразу інших Я.
В умовах віртуальності зазнає перетворення як сама людина, так і звичні речі, відчуття, усталені норми, закони (наприклад, “нетикет” як нова форма етикету). Саме тут виникають нові форми відносин між людьми. Але як змінюється у цьому контексті міжособистісна комунікація? Чи можлива вона? Адже чи знає людина з ким вона розмовляє? Чи може вона відчути,що співрозмовник говорить щиро? Адже не може ні заглянути в його очі, ні відчути інтонації, ні побачити виведених літер не папері. З людиною “розмовляє”, а точніше веде гіпнотичний монолог екран. Він затягує, заглиблює у себе, стирає індивідуальність.
Віртуальний співрозмовник – завжди анонім медіа, міжособистісна комунікація з яким неможлива. Тут ми говоримо про віртуальну комунікацію, навіть про масову комунікацію, але не про міжособистісну. Немає одвічного зв’язку “Я-Ти”, про який М.Бубер говорив так: “Основне слово Я-Ти може бути сказане тільки усім єством. Концентрація та сплавлення в цілісне єство не може здійснюватися ні через мене, ні без мене: я стаю Я, співвіднісши себе з Ти; стаючи Я, я кажу Ти”[2,с. 21]. В процесі віртуальної комунікації Я не може знайти своє Ти, а, отже, не може знайти себе.
Кольорове інобуття віртуалу вабить нас блиском і простором, а тому, спілкування тут є бажанішим, ніж в реальному світі. Рольова гра “суспільства спектаклю” заміняє міжособистісну комунікацію, бо вже немає “між-” – кожен існує відокремлено і сам по собі, немає “особистісної”, бо в Мережі немає місця особистості. Та, власне, немає й самої людини: вона тиражує свій образ у нескінченних кількостях, що призводить, врешті, до зникнення першообразу. Віртуальна реальність руйнує емпіричну реальність, а разом з нею і справжню комунікацію-розмову, про що й говорить Ж. Бодрійяр: “Спілкування тепер не сама розмова, а те, що змушує розмовляти. Інформація – не знання, а те, що змушує знати. Допоміжне дієслово “змусити”вказує на те, що мова йде саме про операцію, а не про дію” [1,с.68]. В результаті, виникає ілюзія товаришування, але не дружба, ілюзія симпатії, але не кохання, ілюзія спілкування, але не міжособистісна комунікація.
Віртуальне спілкування не потребує Іншого як способу пошуку власного Я. Інший як (спів-) розмовник перестає існувати. Є тільки анонім медіа, у якого готовність до міжособистісної комунікації визначається не нагальною потребою поговорити, а статусом “он-лайн”. Тіло Іншого – віртуальне, а тіло Я стало Інакшим: симулякром, штучним, обезличеним Я, яке не має нічого спільного з першообразом. Інакше тіло – вже не еманація Я. Це штучно створене “щось”– безформенний нематеріальний стан. Воно не має більше буттєвої вкоріненості. Інформаційне суспільство породжує людину інформації, для якої втрачає сенс сутність свого Я.
Сучасна інформаційна комунікація не викликає ні трансцендентної, ні іманентної чуттєвості, бо сприймаючи таку велику кількість інформації людина не має часу рефлексувати. Вона просто поглинає, накопичує і реагує найчастіше за допомогою холодного, безчуттєвого “смайлика”. Що ж лишається? Втрата інтересу до співрозмовника, його обезличення та неможливісь комунікації як такої. В результаті – порожнеча. Занурившись у новий, привабливий ззовні кольоровий світ, людина ще більш гостро починає відчувати власну самотність - самотність в мережі, яка ще більше підсилює самотність в реальному світі.
Підсумовуючи усе сказане вище, необхідно відзначити, що Мережа все більше поглинає у себе людину, викликаючи нову хворобу сучасності – Інтернет-залежність. Але разом з тим, не можна забувати про позитивні моменти явища комп’ютеризації суспільства: доступність потрібної інформації, швидкість передачі даних на великі відстані, структурованість. Як і кожне амбівалентне явище, Мережа несе небезпеку тільки в тому випадку, якщо сама людина нераціонально використовує її ресурси. Але сьогодні суспільство ще не готове до раціонального використання надміру вільного часу, забезпеченого науково-технічними досягненнями, воно психологічно неготове усвідомити той рівень небезпеки,яка підстерігає у густонаселеному, строкатому світі по той бік екрану. А тому є реальна загроза втрати людиною свого обличчя та блукання між світами в стані “вже-не-тут”, але й ”ще-не-там”, внаслідок втрати відчуття реальності.
Література:
1. Бодрийяр Ж. Прозрачность зла. – М., 2005.
2.Бубер М. Я и ты // Два образа веры. М., 1995.
