Петрушкевич Андрій Вікторович, аспірант Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв (Київ, Україна).
«Класичний психоаналіз: від терапії неврозів до філософсько-теоретичної концепції»
Вперше проблема взаємодії свідомого і несвідомого в культурі була поставлена і осмислена австрійським психіатром З. Фрейдом. Теза попередня і, на перший погляд, парадоксальна, але вона яскраво свідчить про особливість будь-якого знання про культуру: воно носить інтегративний характер, тобто постає як результат широкого багатоаспектного міждисциплінарного діалогу.
Очевидно, що засновник психоаналізу не був першовідкривачем несвідомого. Проте до нього несвідоме сприймалося, за висловом М. А. Собуцького, «як мовчазна субстанція – чи то позасвідоме начало у світі, чи то підсвідомий прошарок у людині, – і як мінімум протягом двох чи трьох століть нікому не спадало на думку спілкуватися з ним як із суверенним об’єктом мовлення» [2, 117].
Результатом розробленого З. Фрейдом визначення несвідомого і принципово нового розуміння його як активної, домінуючої сфери психіки став перехід від одновимірного бачення свідомості, яке ототожнювало свідомість і психіку, до багатовимірної динамічної енергоінформаційної моделі психіки і особистості, а також відповідне розширення ракурсу розгляду людини в науці і філософії.
Класичний психоаналіз є доволі неоднорідним в сенсі конкретно наукової спрямованості. Його філософські витоки, форми і можливості його інтеграції в історико-філософську традицію протягом довгого періоду часу залишаються предметом дискусій в науковому середовищі. То ж, необхідно визначити наскільки правомірно говорити про психоаналіз як один з методів дослідження культури в межах філософії чи культурології і, більше того, як цілісну концепцію пояснення природи несвідомого, його взаємодії зі свідомим і їх прояву на рівні культури.
Враховуючи пріоритетність наукових пошуків З. Фрейда, до прикладу, Я. С. Бороненкова виділяє три етапи розвитку концепції: клінічний (1896-1905 рр.), розвиток психоаналізу переважно у формі психотерапії; психологічний (1905-1913 рр.), коли відбувалося формування психологічного вчення; та метафізичний (1913-1939 рр.), коли досліджувалися проблеми взаємодії особистості і суспільства та основи формування культури і психоаналіз трансформувався в цілісну філософсько-психологічну систему [детальніше див. 1].
А. М. Руткевич, розглядаючи еволюцію вчення З. Фрейда зазначає, що психоаналіз розвивався від терапії неврозів і методів дослідження несвідомих психічних процесів до «метапсихології», тобто сукупності теоретичних постулатів про людську психіку і потім дана загальна теорія стала фундаментом для застосування психоаналізу в різних областях знання: філософії, етнографії, релігієзнавстві, соціальної психології та соціології, естетики тощо.
В. А. Мєдвєдєв наголошує, що явний перелом на користь вивчення культури або, за термінологією автора, – «психоаналізу культурного середовища» [4, 92-113] відбувся вже у праці «Тотем і табу», яка вийшла 1913 року, а М. А. Собуцький йде ще далі вбачаючи основи філософського підходу в психоаналізі вже у «Тлумачення сновидінь» 1899 року видання, відмічаючи, що вже в ній «культурологічний, а не лише суто психологічний матеріал (і підхід) якщо й не домінує, то працює на авторську концепцію майже на рівних правах з даними індивідуальних спостережень. Софокл, Платон Арістотель, Лукрецій, Артемідор, Ф. Рабле, В. Шекспір, Дж. Свіфт, Ф. Шіллер, І. Кант, І. Г. Фіхте, А. Шопенгауер – ось дуже вибірковий і неповний, проте вельми виразний перелік знакових імен з історії літератури та філософії, що ними рясніють сторінки фрейдової праці. І це – не просто «референтне поле» наукової розвідки» [2, 118].
Окремі положення психоаналітичного розуміння культури містяться вже в «Тлумаченні сновидінь», оскільки сновидіння розглядається як приватна міфологія сновидця, а міф постає як сновидіння народів. Д. С. Рождєствєнскій, поділяючи цю думку, зазначає: «Перехідною ланкою між психоаналітичним пізнанням внутрішнього світу особистості та вивченням людської творчості стало дослідження сновидінь – першого продукту зіткнення індивіда і культури. Вчення про символи, які проявляються в сновидінні, виявилося наріжним каменем, на якому згодом було побудовано психоаналітичну культурологію і, більше того, нову філософію людини і культури» [5, 75].
З іншого боку, ватро відмітити також, що наявність у З. Фрейда філософських передумов теоретизування заперечувалася не лише його опонентами (детальніше [Юнг]), але і ним самим. Проте, вже у зрілий період творчості сам засновник психоаналізу все ж зазначив: «Мої відкриття є основою для доволі серйозної філософії. Мало хто зрозумів це, і взагалі здатен зрозуміти» [3, 97].
Незважаючи на всі форми особистого опору, рухаючись за самою логікою дослідження граничних передумов людської культури, З. Фрейд не тільки використовував своє глибоке знання історико-філософської традиції (особливо йому були близькі платонівські міфопоетичні метафори, арістотелізоване Францем Брентано картезіанство і кантівский метод критичної дедукції, навантажений пафосом ідей Артура Шопенгауера та Фрідріха Ніцше), але й запропонував власну оригінальну, хоча й дещо еклектичну систему філософської культурології.
Аналіз праць періоду активного становлення концепції психоаналізу (1896-1939 рр.) доводить, що розглядати його лише як психотерапевтичну методу видається не зовсім коректно, адже вже починаючи з 1913 року З. Фрейд активно розробляє проблеми взаємодії людини і суспільства, основ культури, моралі, релігії. Більше того, саме З. Фрейдом були закладені основи розуміння несвідомого як активної, динамічної структури. Структури абстрактної, але яка наповнюється конкретним матеріалом, – культурою, яка виступає фоном усіх подій, що стосуються взаємодії свідомого та несвідомого. Завдяки такому підходу, тіло культури стало доступним для нового рівня дослідження: міф, казка, ритуал, обряд і сама традиція постали продуктом несвідомого культури.
Структуру філософсько-психологічного вчення З. Фрейда в загальних рисах можна окреслити як взаємопов’язану єдність трьох основних сфер: психоаналітичної антропології (вчення про людину), психоаналітичної культурології (вчення про культуру) і психоаналітичної соціології (вчення про суспільство).
Таким чином, систематичне звернення З. Фрейда до філософських джерел на всіх етапах розвитку психоаналітичного вчення, широке використання методів і засобів філософського пізнання, а також розробка найбільш загальних, фундаментальних категорій антропології, культурології, етики інших філософських дисциплін дозволяє зробити висновок, що філософська складова у психоаналізі носить системний характер і багато у чому визначає подальший хід теоретичних досліджень культури.
Список літератури:
- Бороненкова Я. С. Социально-философские интенции учения З. Фрейда / Я. С. Бороненкова // Вестник МГЛУ. Философия и культурология. – М.: ИПК МГЛУ «Рема», 2009. – Вып. № 569. – С. 325-340.
- Культурологія / Упоряд.: О. І. Погорілий, М. А. Собуцький. – 2-ге вид. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська акад.», 2005. – 320 с.
- Лейбин В. М. Фрейд, психоанализ и современная западная философия / В. М. Лейбин. – М.: Политиздат, 1990. – С. 97.
- Медведев В. А., Черкасов С. М. Философская культурология классического психоанализа: основные принципы психоанализа культурной среды // Russian Imago 2000. Исследования по психоанализу культуры. - СПб.: Алетейя, 2001. - C. 92-113.
- Рождественский Д. С. Психоанализ культуры и проблемы общества / Д. С. Рождественский // Вестник психоанализа. - 2002. - № 2. – С. 75-82.
