Шелупахіна Тетяна Володимирівна, кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології та кіно-, телемистецтва Луганського національного університету імені Тараса Шевчен-ка (Луганськ, Україна).
«Трагічне в естетико-філософській теорії Вۥяч. Іванова»
Трагічне є естетичною категорією, що постійно розширює власні змістовні характеристики. Серед причин, що обумовили категоріальні зміни трагічного в некласичну добу можна вказати, по-перше, на урізноманітнення форм естетичного та його модифікації в контексті життєвого світу людини; по-друге, художнє втілення трагічного в некласичному мистецтві є доволі специфічним, зокрема таким, що не передбачає цілісного відтворення трагічної колізії в її класичному розумінні та поступового «виведення» реципієнта на рівень переживання естетичного катарсису.
Необхідність осмислення питань трагічного за межами класичної естетики постала як актуальна на початку ХХ століття. Ця доба була складною з точки зору суперечливих процесів, націлених на оновлення політичного та художньо-інтелектуального життя європейських країн. За спогадами М. Бердяєва у Росії на початку минулого століття культурний ренесанс виник у передреволюційний час і супроводжувався, з одного боку, «гострим почуттям наближення загибелі старої Росії» [1, с. 174], а з іншого – «культурною витонченістю та загостренням свідомості» [1, с. 178]. «Гра, театральність почали визначати не тільки сам стиль художньої культури, але й стиль життя та поведінку її творців», - вказує А. В. Віслова [2, с. 28] Можливо, за цих причин розробка питань трагічного в творчості діячів «срібного віку» в Росії набула особливого значення. Трагічне світовідчуття підлягало, з одного боку, теоретичному опрацюванню, а з іншого, його (трагічного світовідчуття) театрально-ігровому або поетичному втіленню. Теоретичному осмисленню питань трагічного присвячувалися роботи М. Бердяєва, А. Бєлого, Вۥяч. Іванова, П. Флоренського, Л. Шестова; трагічні мотиви можна зустріти в поезії Ю. Балтрушайтиса, О. Блока, М. Волошина.
Почуття трагічного розколу російської «імперської культури» на той час спонукало багатьох митців до застосування театралізації як специфічної стратегії «будівництва життя». Упродовж 1911-1916 років у Москві та у Петербурзі діяли численні аматорські гуртки, театральні студії, богемні театри та театри-кабаре (засновником і «душею» театрів-кабаре «Бродяча собака» та «Привал комедіантів» у Петербурзі був В. Мейєрхольд) [2, с. 31]. Засновником московського театру-кабаре «Литюча миша» (роки існування 1908 – 1920) став актор МХТ М. Балієв. Широко відомими були театралізовані «вечори», що проводилися по середам у Вۥяч. Іванова, у домі з вежею на Тавричеській вулиці у Петербурзі. Вечори «на Вежі» набули значення своєрідного ритуалу, що обۥєднував вузьке коло молодих представників тогочасної мистецької еліти, сприяв запровадженню в мистецький побут культу акторської гри з використанням масок, костюмів, псевдонімів, рольової поведінки тощо [2, с. 30 - 31].
Вۥяч. Іванов був незаперечним духовно-інтелектуальним лідером тогочасного Петербургу, популярним поетом, драматургом, теоретиком мистецтва і філософом. Творча постать Вۥяч. Іванова-поета відображалася у статтях та літературно-критичних роботах О. Блока, В. Брюсова, М. Гумильова, О. Мандельштама Теоретична спадщина Вۥяч. Іванова також привертала до себе увагу дослідників. Аналізу естетико-філософської теорії Вۥяч. Іванова присвячувалися насамперед роботи його сучасників, серед яких були А. Бєлий, М. Бердяєв, Д. Мережковський. До естетико-філософських поглядів Вۥяч. Іванова звертався Л. Виготський, досліджуючи суперечності між композицію та драматургію трагедії як визначальні для: 1). - відтворення автором естетичної сутності трагічного; 2). – переживання трагічного конфлікту глядачем. «Діадична» концепція трагедії Вۥяч. Іванова певною мірою була близька естетичним поглядам Д. Лукача, котрий наголошував на існуванні в трагедії завдання, котре, з одного боку, є неможливим для виконання, а з іншого – підлягає реалізації. О. Лосев аналізував питання трагічного на прикладі художньої інтерпретації Вۥяч. Івановим та О. Скрябіним образу Прометея. Зокрема, головну проблему трагедії Вۥяч. Іванова «Прометей» О. Лосев визначає як «трагедію індивідуалізму й титанізму», вихід з якої намічається в напрямку «повноти буття». Аналізу поетичної творчості Вۥяч. Іванова була присвячена одна із лекцій М. Бахтіна, що згодом була опублікована.
Розширення застосування поняття трагедії за межі драми було важливою метою естетико-філософських пошуків Вۥяч. Іванова. Шляхом теоретичного «розведення» понять трагічного і драматичного, з одного боку, та шляхом інтерпретації літературних творів, пошуку можливого синтезу між трагедією та епосом у творчості митця, з іншого, Вۥяч. Івановим намічалася певна наукова стратегія щодо реалізації даної мети. Показовою у цьому плані є робота Вۥяч. Іванова «Достоєвський і роман-трагедія» (1914 р.). У роботі наголошується, що роман Ф. Достоєвського є романом-катастрофою, оскільки розгортання дії тяжіє до катастрофи. На відміну від драми, в романі катастрофічний розвиток подій дається у розповіді. Утім, також на відміну від драми, в романі ми спостерігаємо не одну, а значо ускладнену «множинну» трагедію. Як це слід розуміти? Вۥяч. Іванов дає таке пояснення. Епічний ритм романної розповіді тяжіє до кінцевої катастрофи, а відтак – романна розповідь містить у собі цілу низку «малих катастроф». Можна стверджувати, що кожна клітина художньої тканини роману-трагедії Ф. Достоєвського «просякнута» «малими трагедіями», драматургічними вузлами, що підкорюють читацьку увагу і закономірно ведуть читача до останньої, «великої» катастрофи. «Жорстокий талант» письменника, зазначає Вۥяч. Іванов, забороняє читачу завчасну естетичну насолоду. «Ми маємо, - пише Вۥяч. Іванов, - пройти до кінця увесь Inferno, перед тим, як отримаємо насолоду і світ у трагічному очищенні» [3, c. 412].
Не менш важливою ознакою роману-трагедії Ф. Достоєвського є антиномічність дії. Принцип антиномічності дії, вказує Вۥяч. Іванов, реалізується в античній трагедії як суперечності між богами та героями. У міжлюдських стосунках даний принцип перетворюється на людський злочин. Катастрофу-злочин письменник має обґрунтувати у потрійному сенсі. По-перше, спираючись на антиномії людської волі; по-друге, виходячи зі специфічної логіки розгортання людських почуттів, котра, кінець-кінцем, призводить людину до стану аффекту; по-третє, із переплетіння зовнішніх подій, із логіки фактів життя, котрі також неминуче ведуть людину до злочину. «Таке потрійне пояснення людської долі, - підкреслює Вۥяч. Іванов, - само віддзеркалене у суспільному плані, тому метафізика особистісної волі є органічно повۥязаною із метафізикою волі соборної або множинною волею цілих легіонів воїнства, що богоборствують» [3, c. 413].
Естетико-філософська теорія Вۥяч. Іванова наголошувала на значенні антиномічності як засадничного принципу трагічного і вбачала вияв антиномічності у самій трагічній дії. Будучи розвиненою у змісті теоретичних робіт Вۥяч. Іванова, дана теорія сприяла, з одного боку, естетизації моментів трагічного світовідчуття, а з іншого – слугувала конструктивним засобом пізнання оточуючого світу та самопізнання творчого «я». Такий підхід до аналізу питань трагічного був багато в чому суголосний підходам, що склалися в естетико-філософських роботах М. Бахтіна, Л. Виготського, О. Лосева та П. Флоренського. У цьому сенсі розробка питань трагічного в естетико-філософській теорії Вۥяч. Іванова є логічної складовою «російської концепції трагедії», що склалася у першій третини ХХ століття. [4].
1. Бердяев Н. Самопознание / Николай Бердяев. – М.: АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2007. – 447, [4] с. – (Философия. Психология). 2. Вислова А. В. На грани жизни и игры (Игра и театральность в художественной жизни России «серебряного века») // Вопросы философии. – 1997. - №12. – С. 28 – 38. 3. Иванов Вяч. Достоевский и роман-трагедия / Вяч. Иванов. Собр. соч. – Брюссель, 1987. – [Т. 4]. – С. 401 – 444. 4. Фрумкин К. Русская концепция трагедии: Представления о сущности трагического в русской эстетической мысли первой трети ХХ века. – Режим доступу : http://www.topos.ru/article/7472.
