Ущапівська Олена Миколаївна, кандидат мистецтвознавства, докторант Київського національного університету культури та мистецтв (Донецьк, Україна).
«Регіональний образ Донбасу
у контексті проблем сучасної української культури»
Питання визначення регіонального образу культури Донбасу як одного із проблемних регіонів нашої держави з особливою актуальністю постало після отримання Україною незалежності. Застосування системного підходу при дослідженні становлення і розвитку регіонального образу культури в історичному ракурсі дало можливість визначити ознаки, що вплинули на культурну специфіку регіону: відсутність історично складених народних і професійних художніх традицій; відносна молодість професійної мистецької освіти; етнічна строкатість регіональної культури; довготривале панування у соціальній структурі краю культурно-естетичних запитів переважно робітничого класу; наявність мовної проблеми.
Можна стверджувати, що на початок ХХІ ст. маємо повністю сформований регіональний образ культури Донбасу в усіх його вимірах – міфорелігійному, етнонаціональному, історико-героїчному, трудовому, соціокультурному, суспільно-становому та персонажному.
Міфорелігійний план регіонального культурного образу Донецького краю утворили три символи-святині, – Кам’яні Могили, Савур-Могила і Святогорський монастир, – кожний з яких має свою багату історію.
Ознаками етнонаціонального виміру стали багатокультурність, мультирелігійність і поліетнічність Донеччини. Біля витоків формування етнонаціональної специфіки її культури знаходилися українці і росіяни, відмінності між якими були розпливчатими і нечіткими. Представників двох найчисельніших націй краю доповнили євреї, греки, татари та інші народності, що оселилися тут наприкінці ХVIII – у ХІХ ст.
Вже на початок ХХ ст. яскравою ознакою суспільно-станового виміру регіонального образу культури стало помітне переважання робітничого класу, що став носієм специфічного культурного попиту, в якому були практично відсутні художні потреби.
Соціокультурний вимір характеризує Донеччину як носія урбаністичної культури, адже оформлення автообразу регіональної культури безпосередньо було пов’язане зі становленням і розвитком великих населених пунктів, формуванням індустріального суспільства із сильними технократичними традиціями та без сегрегації за національними ознаками. Зі становленням Юзівки соціокультурний вимір характеризується поступовим, хоча й повільним, становленням освітянської, бібліотечної та видавничої справи.
Загалом, на початок ХХ ст. Донбас виступив своєрідним “плавильним казаном”, що характеризувався “патрон-клієнтальним” типом соціальних відносин та етнічною строкатістю.
З початком радянської неоміфотворчості починається наступний етап у формуванні образу культури краю, пов’язаний з новим тлумаченням трудового плану: стаханівський рух та колгоспно-тракторний почин П. Ангеліної стали новим символом регіону, в якому образ Дикого Поля поступово витісняється образом Донецького краю як “Всесоюзної Кочегарки”. Неоміфотворчість доповнюється новим ракурсом історико-героїчного плану Донеччини, пов’язаним з подіями громадянської і Великої вітчизняної війни. Таким чином, історико-героїчний і трудовий плани регіональної культури розвивалися протягом радянського періоду, зосередивши увагу на подвигах пролетаріату як передового суспільного стану. На радянському етапі формування культурного образу краю в його суспільно-становому плані було здійснено багато змін, які привели до його багатоаспектності і широти.
Останній етап – завершення формування образу регіональної культури Донбасу за часів української незалежності. Особливою плідністю культурно-мистецьке життя Донеччини починається вирізнятись саме у цей період, хоча й економічні показники розвитку регіону виступають більше гальмуючими чинниками. Яскравими ознаками нового етапу культурного-мистецького життя регіону стала художня діяльність національних та релігійних спільнот і розбудова фестивального руху.
Нова хвиля розвитку усіх сторін культурно-мистецького життя краю пов’язана з активізацією культурно-освітньої діяльності національних меншин і релігійних спільнот, яка значно збагатила культурний образ Донбасу. При осередках національних меншин діють різноманітні художні колективи, в яких самодіяльна творчість поступово також набирає рис професіоналізації.
Яскравою специфічною рисою регіонального образу культури Донеччини став широкий фестивальний рух як одна з актуальних форм існування мистецтв. Фестивальна культурна практика регіону стала не лише альтернативою концертним сезонам, але резонансним засобом демонстрації культурної значущості Донецького краю. На межі ХХ – ХХІ століть Донецьк став батьківщиною багатьох відомих регіональних, всеукраїнських і міжнародних фестивалів. Символами культурного життя Донбасу є фестивалі і конкурси “Прокоф’євська весна”, “Молоді піаністи на батьківщині Сергія Прокоф’єва”, “Театральний Донбас”, “Зірки світового балету”, “Золотий ключик”, грецької пісні пам’яті Тамари Каци, “Солов’їний ярмарок” ім. Анатолія Солов’яненка, “Польська осінь у Донбасі”, “Співочий Собор”, фестиваль слов’янської культури “Квітневий благовіст”, “Піано-форум”, фестиваль дитячих балетних спектаклів “Гран-Па” та ін.
Проте культурно-виховний вплив фестивальних заходів на самих мешканців Донбасу не можна визначити як значний та вагомий, що є однією з найболючіших проблем культурно-мистецького життя краю. Тому, поряд із досягненнями, слід виділити коло проблем, що потребують свого нагального розв’язання.
По-перше, підйом культурно-мистецького життя можна констатувати лише в столиці регіону. У містах обласного і районного підпорядкування особливого пожвавлення культурного життя не відбувається, що гальмує процес загальнокультурного розвитку.
По-друге, на сьогодні фактично зруйнована система соціальних інститутів з формування культурних потреб населення. Переважаючу більшість населення краю і зараз складають робітники і шахтарі, в ментальності яких ще присутній архаїзм неповаги до людей розумової і творчої праці як одна з важливих характеристик донбаського менталітету. Якщо за часів радянської влади, хоча й в добровільно-примусовому вигляді, але функціонували колективи художньої самодіяльності, існувала практика розповсюдження профспілками квитків у театри і філармонії, то за останнє двадцятиліття ці форми діяльності увійшли у минуле, так і не отримавши альтернативи, а робітничий клас практично повністю відходить від багатьох форм мистецької творчості.
По-третє, наслідком перших двох проблем, поглибленим ще й економічною кризою, стає те, що робітничий клас знаходиться у своєрідній культурній опозиції до більшості заходів культурно-мистецького життя краю. Його опозиційність базується на відсутності сформованих художніх смаків та фінансовій неспроможності відвідувати мистецькі заходи. Таким чином, робітничий клас, що представляє найширші маси населення, протиставляє себе елітним групам виробників і споживачів культурної продукції.
Відштовхуючись від вище вказаного, вважаємо, що фестивальний рух, незважаючи на його зовнішню масовість, можна віднести до елітних форм культурно-мистецького життя краю, яка ще не має потужного культурно-виховного впливу, але містить у собі потенціал, здатний розвиватись за позитивної зміни соціокультурних та економічних умов.
Доступність до різних форм творчої діяльності в етнічних і релігійних спільнотах, закладах освіти та дозвілля дозволяє з певним оптимізмом складати перспективу майбутнього розвитку культурно-мистецького життя краю. У самодіяльних творчих колективах, відкритих для всіх верств населення, поступово може сформуватися новий тип культурного споживача, орієнтованого на вищі художні цінності.
