Андруцька Яна Вікторівна, аспірантка кафедри філософії Дніпро-петровського національного університету імені Олеся Гончара (Дніпропетровськ, Україна).
Танатологія в українській культурі доби Київської Русі
У сучасному світі відбулася переоцінка існуючих донині цінностей: люди почали віддавати перевагу всьому матеріальному, абсолютно не замислюючись про те, що в житті існують цінності духовного плану. Змінюється образ мислення, світосприйняття і навіть менталітет кожної нації. Переоцінка цінностей спричинила за собою і іншу проблему: кожна людина зовсім по-іншому стала бачити цілі і основні завдання свого життя, багато хто тепер живе одним днем, адже для них завтра може вже більше не наступити. Людина - істота соціокультурна, тому рано чи пізно кожна людина повинна проаналізувати вже пройдений шлях і внести зміни в майбутнє своє життя, якщо щось було помилковим до цього.
Сенс життя як проблема виникає перед кожною людиною, чи усвідомлює вона це чи ні. Пошук сенсу життя є неодмінним атрибутом самого життя. Він виникає усередині її конфліктів, щоб вирішувати їх і цим давати напрямок в житті. Через пошук сенсу життя саме себе створює. Через життя людини світ приходить до самопізнання і самоперетворення. Як буде усвідомлений сенс життя, так буде воно і прожите.
Нещодавно намітилися певні тенденції до відродження духовності українського народу. Виходячи із потреби сприяння цьому процесу, потрібно насамперед проаналізувати давні культурні пласти та значні здобутки духовної сфери людського буття наших попередників. У багатьох дослідників саме української культури викликає питання, звідки взагалі взялася українська духовна спадщина? Тому одним із головних завдань процесу духовного відродження українського народу є повернення йому власної історії, а особливо духовних здобутків.
Проблема життя та смерті в філософській думці Київської Русі розбивається на три складові. Перша складова – це власне положення про гідне життя людей, друга складова – це сама смерть як процес вмирання Третьою складовою даної проблеми виступають уявлення та аналіз подій апокаліпсису та тлумачення поняття Раю.
Давньоукраїнська думка розвивалась в рамках східної християнської релігійної парадигми, саме через прихід східноєвропейської та малоазійської літератури в духовну культуру Київської Русі, почала приділятись значна увага питанням індивідуального життя, смерті та посмертного існування. Паралельно з християнською духовністю, в суспільній думці продовжувала панувати язичницька культурна традиція. Таке двовір’я відобразилось і в розвитку проблеми життя та смерті в той період [2, 102-103].
Проблема людини та її особистості була одним із перших порушена Володимиром Мономахом і тому стала головною у давньоруській книжності. Філософська думка стародавньої Русі – це передовсім філософія людини. Але по-іншому бути не могло, бо в історії філософії завжди проблема людини висувається на перший план, коли проблематичним стає реальне буття самої людини [1, 163].
Таким чином, в культурі Київської Русі закладається особливий тип філософської свідомості, який надалі визначить проблематичну стратегію українського філософствування, що реалізовує себе в розумінні філософії як цілісної форми знання, де в нерозчленованій єдності розкривається релігійно-етичний і філософський контекст її змісту. Філософія виступає не тільки як понятійно-логічна форма осмислення буття, але і як уміння в художньо-образній формі виражати найбільш важливі для людини проблеми, як практичне служіння вибраному ідеалу, як єдність практичного і теоретичного знання, як мудрість - ціннісний зміст всієї сукупності знань про світ і людину. Такий же мотив цілісності пронизує і уявлення про людину, яка виступає як єдність тілесного «видимого» і духовного «невидимого» і тому є малою моделлю всього Всесвіту. Ця ж цілісність як методологічний принцип визначить і історико-філософську концепцію, яка послідовно проведе думку про універсальну історичну єдність людства, де кожен народ представить органічну складову частину. І, нарешті, ще одна особливість філософського умонастрою даного періоду - завдяки єдності і цілісності філософського світобачення, єдності тематики, єдності художнього часу з часом історії така ж структурна єдність утворює і література, як живе слово історичної людини, як одне з найзначніших досягнень культури Стародавньої Русі. Література - священнодіяння. Вона своїм патріотичним пафосом і естетичним створює читача і послідовника, творчою силою формує широту або вузькість повсякденних інтересів, а головне - відкрито і зрозуміло формулює цінність людської особи. І висновок смисложиттєвих ідей в літературу Слова приведе вітчизняні філософські пошуки до нової форми свого втілення - до просвітницького філософствування періоду становлення української етнічної культури.
Висновки. Культура доби Київської Русі ввібрала в себе багато чого із часів античності, бо була основана на язичницькому віровченні. Філософська думка цієї епохи була результатом боротьби язичницького та християнського світогляду. Незважаючи на багатогранність позицій, які були властиві філософській думці Київської Русі, з’являється характерний для нашої культури стиль мислення. Цей стиль мислення був направлений на інтерес до проблем людського буття, сенсу життя, що допомогло сформувати розуміння філософії як поєднання знання про світ та вчення про правильне життя людини в цьому світі. Можна говорити про те, що вся увага мислителів того часу була направлена не на пізнання світу, а на розуміння його сенсу. Тому все, що відбувалося в світі було розглянуто як конфлікт між добром та злом.
Використана література
- Горский В.С. Философские идеи в культуре Киевской Руси ХІ – начала ХІІ вв. Монография. К.:«Наукова думка», 1988. – 211 с.
- Вальчук А. Проблема життя і смерті в давньоукраїнській філософській думці та трансформація української духовності // Мультиверсум. Філософський альманах. - Вип. 20. - К., 2001. - С. 99-109.
