Личковах Володимир Анатолійович, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії та культурології Черні-гівського національного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка (Чернігів, Україна).
Нова гіпотеза походження назви міста Чернігова
На сьогодні існує кілька загальновизнаних версій семантики назви древнього міста над Десною, якому за археологічними даними налічують понад 1300 років існування, і яке нещодавно відзначило 1100 років першої писемної згадки (907 рік). Як правило, назву міста «Чернігів» пов’язують із словом-коренем «чорний», що редуктивно присутнє в різних варіантах назви столиці Сіверського краю. Коротко суть «чорної» символіки Чернігова зводиться до наступних гіпотез:
- Назва міста походить від імені давньослов’янського племені «чернегів», що населяли північно-лівобережний простір Дніпрянщини по річках Десна, Сейм, Снов, Прип’ять.
- Назва княжого міста відтворює ім’я легендарного князя Чорного, найдавнішого з відомих нам чернігівських князів і похованого в рідному місті («Чорна могила»).
- Назва міста пов’язується і з легендою про княжну Чорну (Чернушу), яка, не бажаючи вийти заміж за «басурманіна», кинулась із високої вежі і перетворилася в польоті у білого лебедя.
- Топоніміка міста пояснюється густими, непрохідними, «чорними» лісами (в основному сосни і болди – дуби), що оточували місто й простягалися від Києва до Чернігова, де й промишляв Соловей-Розбійник, а на нього полював сам Ілля Муромець.
- «Чорна» семантика назви міста випливає з кольорової символіки давніх індійців-аріїв (іранців), які умовно позначали Північ саме чорним кольором. Чернігів був для них найпівнічнішим містом, яке вони знали, і тому наділяли його відповідною назвою, що символізувала північну («чорну») сторону світу.
- Етимологію назви міста виводять також з домінантного кольору одягу хозарів, які довгий час були присутні в Чернігові як представники Хозарського каганату, з якими Чернігово-Сіверська земля мала щільні політичні, військові, торговельні зв’язки і навіть включала частину Хозарії (від Північного Донця до Тмутаракані) до своєї княжої території. А хозари-іудеї, що часто ходили княжим містом, були одягнуті, як правило, у довгий чорний плащ із капюшоном (т.зв. «чорні клобуки»).
Всі ці гіпотези широко відомі в науковій та науково-популярній літературі, в публіцистиці та белетристиці, і кожна з них має своє історичне або казково-легендарне підґрунтя. Як би вони не різнилися між собою, їх об’єднує спільна етимологічна й семантична ідея – зв’язок назви міста (так чи так) з чорним кольором або денотатом, що закладався в топоніміку, семіосферу, імена чернігово-сіверської природи, історії, життя племен та історичні чи легендарні персоналії.
Наразі спробуємо підійти до формулювання нової (сьомої) гіпотези трохи «з іншого боку», акцентуючи у слові «Чернігів» як корінь «чрн», так і корінь «гів» (давньослов’янський і російський «гов»). І справді, чому ніхто з дослідників і досі не звертав уваги на семантику цієї важливої компоненти назви нашого міста?
На мою думку, другорядне, начебто, слово «гов» (укр. «гів») набуває ключового значення для розшифровки назви міста, якщо врахувати його давньослов’янське походження. Як доводять відомі дослідники міфів народів світу В.Іванов і В.Топоров, «гов» є редукцією від слов’янського «голв» - голова, глава, голов. Це слово вони описують на прикладі аналізу імені Семаргла – давньослов’янського божества іранського (оріанського) походження, – етимологію якого виводять з давнього «Sedmor(o)-golv», дослівно «Семиглава» [див.: 1, с.424]. «Голв» (голова) редукована в імені Семаргла в коротке «гл», що включається в семантику «семи сонячних голів» [див.2, с.54]. Так і слово «Чернігів» має в собі давньослов’янський корінь «гл», «гв», похідні від «голв», що достеменно означає не що інше, як «голова», котра в історії мови скоротилася до «гов», чи «гів».
Але чия ж «голова» закладена в назву міста Чернігова? Хто цей таємничий, легендарний чи історичний, герой (божество), ім’я якого лягло в основу назви столиці давньослов’янського племені? Відомо, що в Давній Русі назви міст часто походили від імені його засновників чи покровителів (найвідоміші приклади: Київ – від Кия, Львів – від Лева тощо).
Відповідь на це питання пропоную шукати в давньослов’янській (праукраїнській) міфології та мові, які часто розкривають топоніміку Київської Русі, її окремих регіонів (земель, князівств, міст, поселень). Відомо, що кожне плем’я східних слов’ян – давніх русичів мало свого власного верховного божества, який вважався «тотемним» покровителем-захисником роду і території племені. Саме тому князь Володимир – «Ясне Сонечко» і зібрав біля свого терему в столичному Києві всіх головних богів язичницького пантеону (7 чи 8 разом із Семарглом), щоб підкреслити об’єднавчу роль Києва у державотворчій ідеї та політичній практиці Київської Русі. Політика зміцнювалася релігією, старі божества ще приходили на допомогу новим державницьким тенденціям.
Що стосується племені чернегів (або сіверів), то цілком можливо, що найбільше вони поклонялися Семарглу як своєму родовому божеству, який за своїми міфологічними характеристиками так чи так пов’язаний з геокультурною ідеєю і символікою Півночі [див.2, с.52-53]. До речі, саме такий «північний» зв’язок сакрального і географічного вбачаємо в міфологемах і образах давньогрецького Грифона, який, як «собака Зевса», охороняв золоті скарби на далекій Півночі ойкумени – у країні «гіпербореїв». Географічно це античне уявлення збігається із Славією – легендарною прабатьківщиною слов’ян-сіверів.
Як припускає відомий дослідник історії Києва Я.Боровський, «якесь» із давньоруських племен, що увійшло до держави Володимира Великого, поклонялося саме Семарглу, який став одним із божеств Києворуського язичницького пантеону [3]. На жаль, прямих доказів цього щодо сіверів не залишилося, але, мабуть, не випадково зображення Семаргла в зооморфному й умовно-стилізованому вигляді («Чернігівський звір») прикрасило портал і капітелі колон Борисоглібського собору в Чернігові (ХІІ ст.).
Згодом його міфологічний образ і символіка (вже як «Переплута») зустрічається і в пам’ятках християнської культури Русі-України. А під час риття котловану для чернігівського колегіуму біля Борисоглібського собору (кін. ХVIIст.) в землі був знайдений неописаний срібний культовий ідол, статуя якого, за наказом гетьмана І.Мазепи, була переплавлена німецькими майстрами на «Царські врата» для того ж самого собору [див.: 4].
Все це дає підстави для припущення, що і в назві міста Чернігова так чи так присутня міфологема і сигнатура Семаргла, і не тільки через ідею «голови» («гл», «говл», «гов»), а і через ієрархічно-родові зв’язки цього божества з іншим репрезентантом язичницького пантеону – Чуром. Відомо, що Чур (Цур, Щур) – «домашнє» божество, це покровитель роду (старослов’янські щури – то пращури), захисник родової території в дохристиянській Київській Русі. Він охороняв родинні домівки, захищав «підшефних» людей від життєвих негараздів, був єдиним, хто здолав володаря підземного царства Пека (і досі в народі говорять: «Цур тобі, Пек», а діти, граючись, вигукують: «Чур, не я!»). На кордонах роду, зокрема на перехрестях доріг, встановлювали дерев’яні зображення Чура – так звані «чурбани» (і досі існує це слово, – правда, в іншому значенні!).
Зовнішньо ідоли Чура були антропоморфними, але всередині мали в собі дух Семаргла. Справа в тім, що Семаргл як солярне божество, покровитель і захисник Вогню, («слов’янський Прометей», що запалив домашні ватри), асоціювався з усім, що горить, і перш за все – з деревом. Культ Семаргла виявлявся вже у спостереженні за вогнем, і невипадково шанувальники Вогнебога називали себе «огнещанами» (як про це згадується у «Велесовій книзі»). Дерев’яні антропоморфні «чурбани» теж містили в собі дух вогню, пов’язуючись з культом Семаргла, якого у «Велесовій книзі» називають «Семургль», тобто, з коренем «ур», що у санскриті позначає світло. Так Чур, як захисник і покровитель роду, персоніфікує символіку «семи сонячних (світлоносних) голів» Семаргла, що позначають Світове дерево, чи Древо життя, в його трайболізованій формі. І зображався Чур, так само як Семаргл, на дереві і рушниках у вигляді вогню, що палає у хатній печі чи у ватрі.
Отже, племінна територія сіверів (чернегів) була маркована зображеннями Чура (чурбанами), які були семантично збагачені міфологемою Семаргла, як провідного божества цього регіону. Показово, що і головний герой поеми «Руслан і Людмила» О.Пушкіна, відправляючись шукати свою наречену на північ від Києва (фактично у бік Чернігова), саме там зустрічається з «Головою» як охоронцем тутешньої місцевості й племінних традицій (як Чур долає Пека, так і «Голова» бореться із Чорномором).
Відтак, логічно припустити, що назва міста Чернігова пов’язується з головою Чура і в первісному варіанті звучала як «Чур-голв», що з плином часу трансформувалося у «Черголв», «Чернігов», «Чернігів», які генетично походять від «голови Чура» (до речі, назва «Чернгов» зустрічається ще в текстах представників Чернігівської літературно-філософської школи кінця XVII – початку XVIII ст.).
Можлива й інша, більш «піднесена» інтерпретація персональної приналежності міфологічної «голови», яка утворила топонім міста над Десною. Сучасні дослідники історії української мови зазначають, що у старослов’янській мові, як і в санскриті, звукосполучення «чр», «цр», «щр», «шр», «тр» пов’язані з іменем верховного божества, що має триєдину природу. У давніх індійців це Тримурті (Брама – Вишну – Шива), у слов’ян – Триглав (покровитель «трьох царств»: неба, землі та світу підземного). Сакральна семантика імені верховних божеств перейшла на похідні з них слова «чур», «цур», «щур», «пращур», які вже ототожнювались з родовими, племінними божествами. Відтак і звукова основа назви міста «чр-голв» могла позначати не що інше, як «голова бога», а «Чернігів» ставав «божим містом». Між іншим, за етимологією і семантикою назва міста Чернігова є близькою до таких топонімів та імен, як «Шрі-Ланка», «Шрі Ауробінда», «Трінідад», «Тирново», «Трипілля» (не кажучи вже про Тираси, Тарнобжег і Тернопіль, Черкаси і Чернівці) тощо. Їх єднає спільний сакралізований корінь «шр», «тр», «чр», що вказує на «божественне» походження цих найменувань.
Таким чином, з точки зору запропонованої гіпотези назва міста Чернігова може тлумачитись не тільки за семантикою «чорного», а й пов’язуватись із сигнатурою «голови» («голв»). У цьому «кефалізованому» підході Чернігів набуває значення «чорної голови», «голови Чура», «голови бога», «Божого міста». У такій інтерпретації місто над Десною відповідає своєму очікуваному призначенню бути сакральним центром України, навіть однією з енергоінформаційних «чакр» планети. І як символ цієї божої обраності священного топосу Чернігово-Сіверщини – величний Спасо-Преображенський собор, який 975 років увінчує наше місто.
„ЧЕРНІГІВСЬКИЙ СПАС”
Під небом Полісся, на руській землі
Чернеги стояли за діти свої,
За волю боролись, як мужній Мстислав,
Що в нашому краї собором постав.
Чернігівський Спас на древнім Валу
Вже тисячу літ вітає Десну,
А П’ятницька церква, де поруч Богдан,
Чернігівській долі дарує талан.
Славімо ж Чернігів – намисто Десни,
Місто звитяги, добра і весни.
Всю Україну і кожного з нас
Кличе в майбутнє Чернігівський Спас.
Земля українська, земля козаків
Зростила Чернігів на віки віків.
Стоять „Катерина” і Троїцький храм
Як пам’ятник честі усім землякам.
Садок Коцюбинських і парк Куліша,
Тичини „кларнети”, Довженка душа -
Чернігівська земле, ти символ краси,
Де щастя бажають „з води і роси!”
Славімо ж Чернігів – намисто Десни,
Місто наснаги, добра і весни.
Всій Україні й кожному з нас
Хай допоможе Чернігівський Спас.
Література
- Иванов В., Топоров В. Семаргл // Мифы народов мира: Энциклопедия. – В 2-х тт. – Том второй. М., 1982.
- Личковах В. Сигнатура Семаргла в давньослов’янській міфології / В. Личковах // Чернігово-Сіверська культурологічна регіоніка. – Чернігів, 2011.
- Боровский Я.Е. Мифологический мир древних киевлян. – К., 1982.
- Личковах В. «Царські врата» - із статуї Семаргла? / В.Личковах // Чернігово-Сіверська культурологічна регіоніка. – Чернігів, 2011.
