Возняк Володимир Степанович, професор, Лімонченко Віра Володимирівна, доцент кафедри філософії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, Дрогобич
«Концепція “самовизначення культури”Ф. Т. Михайлова»
Творчість видатного російського філософа Фелікса Трохимовича Михайлова (1930-2006) не те що мало відома в сучасній Україні, – вона ще не стала предметом ані ретельного вивчення, ані серйозного переосмислення і залучення у сучасний дослідницький філософський та культурологічний контекст. Ф. Т. Михайлов ніколи не був прибічником жорсткої демаркації між філософією, психологією та культурологією, не шукав “міждисциплінарних” підходів, а мислив суто по-філософськи, глибоко, рефлексивно. Остання книга мислителя – “Самовизначення культури. Філософський пошук”(М., 2003). У попередні роки він видає працю “Культурологія як основа загального людинознавства”, – тут назва сама окреслює сутність авторського підходу.
Російський філософ чітко розмежовував нерефлексивні (емпіристські) та рефлексивні теорії, а тому намагався побудувати основи культурології за взірцем власне високої, фундаментальної теорії. Він вважав, що всі фундаментальні теорії визначають себе постулативним вибором (обмеженням) свого предмету і живою історією своїх проблем. Тому і предмет теорії культури – не барвисті картинки усього того, що створено людиною, а ті засоби і способи чуттєвого осмислення і перетворення світу буття – внутрішнього світу людини, вдосконаленням котрих люди формують, розвиваючи, свої здатності творчо переосмислювати своє буття в світі і буття світу у своїй свідомості. Зрозуміло, за такого підходу власне філософська методологія “спрацьовує” у кожній точці розмислу, а тому Ф. Т. Михайлов і не шукає якоїсь особливої “культурологічної” методології.
Принципове значення для культурології має михайлівська концепція “звертань”. Філософ поділяє тезу К. Маркса про сутність людини як ансамбль суспільних стосунків, але при цьому принципово розпізнає суспільне та соціальне, вважаючи останнє оберненою формою власне суспільного. Суспільність як таку автор виводить із спілкування, а останнє заглиблює до звернення як суб’єктивно мотивованого емоційно насиченого відношення зсередини суб’єктивності людського індивіда до суб’єктивності інших, і тим самим – до себе. Саме тут варто шукати онтологію культури. Культура є “історично всезагальною категорією буття – буття людського”[1, c. 258]. Річ у тім, що “своїм походженням, розселенням, виживанням і розвитком люди зобов’язані постійному пошуку спів-мислія і спів-чуття у спільній справі перетворення умов і засобів життя”[1, c. 259]. Ф. Т. Михайлов розуміє звернення і як механізм породження культури, і як механізм її розвитку, і як механізм її освоєння в онтогенезі. Усі універсалії культури так чи інакше орієнтовані на внутрішній, суб’єктивний світ людини, який розуміється як таке “я”, що розширене в культурно-історичній перспективі. Усі форми культури набувають своєї дійсності лише в актах живого звернення людей одне до одного (і тим самим – до самих себе). При цьому вони самі стають засобами осмисленого, емоційно-насиченого і виразного звернення, яке завжди адресне і передбачає відгук і відповідь. При цьому стверджується й аргументується принципова тотожність інтер- та інтрасуб’єктивності культури людей, “тотожність завжди індивідуальних і завжди надіндивідуальних сил їх спільної історії” [2, c. 267].
Ф. Т. Михайлов так визначає культуру: “культурає не що інше, як передумова, процес і результат творення людьми життєво необхідних їм звернень одне до одного і до себе самих.. Але тим самим вона – творення і створеність представлень, переживань, афектів, волі і думок, і всіх інших суб’єктивних мотивів життєдіяльності людини, які стали предметом осмисленого переживання і для них самих у своїй адресованій іншим (і собі) озовнішності” [1, с. 266]. А ось це ж визначення по-іншому: “культура є не що інше, як процес постійного творення зовнішньої зверненості неспокійної душі людської до суб’єктивності інших людей, які так само наполегливо шукають співчуття в осмисленому освоєнні свого трагічно самотнього і завжди суспільного (можливого лише у спілкуванні, через звернення до інших) буття” [1. c. 266].
Шукаючи фундаментальну теорію культури, російський мислитель, реалізуючи принцип будь-якої фундаментальної теорії, стверджує, що важливо, щоб не ми визначали і пояснювали культуру; набагато важливіше, щоб ми прослідкували за тим, як вона сама (тобто люди, яки нею жили і живуть) визначала і визначає себе. “Самовизначення – це сила і суть Буття. Самовизначення культури людей – це її сила і суть. Це її Початок, що заклав силу і суть її самотворення і саморозвитку, які здійснюються не чим іншим, як самотворенням і реалізацією духовних і практичних сил кожного її суб’єкта, нею ж визначеного. А суб’єкти її самовизначення – це ми, кожний з нас”[2, c. 268]. Бути людиною кожного з нас визначила культура, саме через те ми й здатні собою визначати культуру. Визначення людини культурою можливе лише через її, людини, особисте самовизначення.
Подібний підхід, на нашу думку, є класикою високої діалектики. Одна річ, коли ми даємо визначення чомусь, “дефінуємо”, накладаючи певні мірки або підводячи під них. І зовсім інша – коли щось реальне саме себе визначає, покладає, реалізує, здійснює. Тут “визначення”(як само-визначення) береться як не просто логічна, а онтологічна категорія. Тому адекватне понятійне визначення чогось можливе лише як відтворення того, як це “щось”саме себе визначає. Мислити, вважав Гегель, це рухатися в сутності предмета так, як ніби він сам рухався всередині себе; мислити – це не розповідати самому про щось, а надати цьому “щось”можливість розповісти про себе, про свою істину – мною, крізь мене. Ф. Т. Михайлов пише: “я проти вербальних визначень культури. Культуру визначає саме начало людського типу життя на Землі – начало історії людства, рефлексивно усвідомлене і як постулат фундаментальної теорії культури”[2, c. 6].
За яких умов, коли– той чи інший феномен постає саме як феномен культури, а не просто корисна річ? – Коли він звернений до мене, воли крізь нього проступають звернення інших суб’єктів до мене в пошуках спів-чуття, спів-мислія, спів-дії, коли він стає способом мого власного звернення до самого себе і водночас покладений як форма мого (завжди так чи інакше креативного) звернення до суб’єктивності інших.
Фундаментальна теорія культури, за Ф. Т. Михайловим, повинна обернутися єдиною основою усіх багатоманітних спеціалізацій людинознавства. Дисциплінарно-самостійне існування культурології поруч з філософією (з її різноманітними “дисциплінами”), психологією та ін. загрожує їй втратою свого предмета. Суто філософське розуміння людини, її природи та сутності, історичного початку та розгортання її буття – ось начало культурології. Це не означає, що в основі культурології має лежати виключно філософська антропологія, - ні. Що таке антропологія поза онтологією, а онтологія – поза метафізикою, а остання – без логіки як діалектики і діалектики як логіки, а що таке діалектика без етики та ще й без естетики? Внутрішня єдність філософського знання – запорука змістовності та рефлективності власне культурології як такої.
- Михайлов Ф. Т. Культурология как основание общего человековедения / Ф. Т.Михайлов // Избранное / Ф. Т. Михайлов. – М. : Индрик, 2001. – С. 257-390.
- Михайлов Ф. Т. Самоопределение культуры. Философский поиск / Ф. Т. Михайлов. – М. : Индрик, 2003. – 272 с.
