Зайцева Інна Веніамінівна, завідувач кафедри української словесності та культури, кандидат педагогічних наук, доцент Національного університету державної податкової служби України, Формування духовної культури в контексті сучасних глобалізаційних процесів
Виховання громадянина України на засадах національної ідеї, духовності, історичного менталітету, формування його наукового світогляду – одна з найактуальніших проблем педагогічної науки на найближчі десятиріччя. Кризові явища в освіті є відлунням глобальної кризи світоглядного характеру – втрати цілісності. “Сучасність зажадала синтезу більше, ніж будь-яка інша епоха. За сліпу самовіддачу техніці і “відкриттям” ХХ століття, за довге блукання в лабіринті гносеологічної схоластики, за безрелігійність, під знаком якої формувалась уся нова культура, філософська думка розплачується тепер своєю безпорадністю і тугою за найвищим синтезом” [2,с.188]. Тому основною концептуальною ідеєю освіти, на наш погляд повинна стати парадигма І.Г Єрмакова, за якою вища школа ХХІ століття в Україні – це насамперед школа полікультурного виховання, культурного самовизначення і самореалізації особистості, де кожній молодій людині створені всі умови для оволодіння базовою культурою, серцевиною якої є духовні цінності українського народу і світової цивілізації [1,с.28]. Адже саме сьогодні всі галузі економіки, державні органи потребують спеціалістів, які поєднують професіоналізм з високим рівнем духовності, сумління, людинолюбства [3].
Сучасне суспільство накопичило значний потенціал для повної реалізації людиною своєї сутності. Але слід визнати, що система освіти до цього часу мало сприяла розвитку гармонійно розвиненої, творчої особистості. Тому сьогодні вищі заклади освіти все інтенсивніше впроваджують у навчальний процес багатоступеневу систему навчання, яка передбачає підготовку спеціалістів усіх рівнів на основі гуманізму, демократії, соціальної самосвідомості. У цьому напрямі відбувається переорієнтація на якісно нову технологію навчального процесу. Вона полягає у формуванні у студентів високої культури наукового мислення; міждисциплінарній інтеграції; структурному удосконаленні навчального процесу в напрямі перенесення центру тяжіння на самостійну роботу студентів; впровадженні нових педагогічних технологій; наданні вищим закладам освіти прав у визначенні змісту, форм і методів організації навчального процесу та вимог до якості знань, умінь і навичок студентів. Адже лише удосконалення освітньої сфери покликане гармонізувати суперечливий світ людського буття, який нині умовно поділений на “естетичні” і “неестетичні” цикли навчальних дисциплін. Система ж навчання, орієнтована переважно на вивчення та освоєння зовнішнього світу без достатньої опори на почуттєве сприйняття, поступово призводить до втрати відчуття внутрішньої спорідненості людини зі світом [4]. Цілісне сприйняття розглядається як необхідна умова гармонізації цих взаємовідносин, зумовлює цілісно-інтеграційний підхід до процесу пізнання. Цілісно-інтеграційний підхід – це процес безперервної взаємодії суб’єктивного і об’єктивного, внутрішнього і зовнішнього, образного і понятійного, розуму і почуттів, раціонального й інтуїтивного, аналітичного і синтетичного. Він зумовлює необхідність гармонізації наукового і художнього способів пізнання в освітньому процесі. Інтеграція є одним із шляхів відновлення втраченої цілісності. Виділяють два рівні інтеграції: 1) внутрішньо-предметний (окремий предмет викладається на інтегративній основі); 2) міжпредметний (дидактична система зі своїми принципами, методами, з вищим рівнем складності, зі своїми особливими функціями, які неможливо здійснити на рівні внутрішньо-предметної інтеграції). Подальший розвиток цього напряму в сучасній науці здатен сформувати якісно нову систему – інтегральний освітній простір, який не протистоїть предметній системі навчання, а надбудовується над нею, зберігаючи її як своє підґрунтя. Принципова відмінність цього погляду від предметоцентризму в цільовій настанові. У предметній системі метою є вивчення основ наук, тобто засвоєння знань, умінь, навичок. Цілісний погляд за мету визначає особистість, її світосприйняття, світовідчуття, світорозуміння. Зміщення акценту з предмета на людину не означає нівелювання знань, адже на зміну пасивному об’єкту навчання, який засвоює готові знання, приходить суб’єкт автодидактики, який одержує освіту через усвідомлення особистісно значущого знання. На перший план виходить особистісна внутрішньо орієнтована освіта на відміну від зовнішньо орієнтованої [5]. При цьому відбувається запуск механізмів самопізнання, саморозвитку, акцент зміщується на процес переходу від педагогіки знань, умінь і навичок до педагогіки розвитку і творчості, що найкраще сприяє формуванню культурологічних умінь майбутнього спеціаліста. В узагальненому сумативному вигляді культурологічні вміння визначаються як такі, що забезпечують розуміння і осмислення феноменів культури, їх ролі у людській життєдіяльності, володіння способами засвоєння, збереження і передачі соціально-культурного досвіду, базисних цінностей культури, вміння оцінювати досягнення культури в історичному і цивілізаційному контексті їх розвитку, здатність до діалогу як способу ставлення до культурних феноменів, набуття досвіду освоєння національно-культурних здобутків. Слід усвідомити, що культура – це сутність людини, її душа, без засвоєння духовних цінностей неможливе становлення фахівця демократичної і незалежної України.
Використана література
- Ермаков И.Г. Культуротворческий потенциал просвещения на пороге ХХІ столетия// Высшее образование: проблемы и перспективы развития. – К., 1995.– С.28.
- Лосев А.Ф.Философия. Мифология. Культура. – М.: Политиздат, 1991. – 525 с.
- Лузан П.Г. Активізація навчання студентів / За ред. Дьоміна А.І. – К., 1999. – 216 с.
- Настенко Л.Г. Домінанта культурологічних умінь у системі підготовки спеціаліста у вищому навчальному закладі // http://sophia.nau.edu.ua/science/visnik/visn_1/nastenko.htm.
- Маслоу А.Новые рубежи человеческой природы. – М.: Смысл, 1999. – 425 с.
