Артерчук Тетяна Олександрівна, здобувач кафедри психолого-педагогічних дисциплін Національного університету «Острозька академія», «Викладання релігії в закладах загальної середньої освіти ФРН»
На початку 90-х рр. потребу українського суспільства у морально-релігійному вихованні школярів було частково задоволено шляхом введення факультативних курсів основ християнської етики. Проте аналіз науково-педагогічної літератури та шкільної практики викладання курсу «Основи християнської етики» виявляє існування таких протиріч: наявність правового підґрунтя і суспільної потреби у релігійному вихованні, досвіду викладання курсу «Основи християнської етики» у більшості регіонів України і, водночас, брак фахівців з педагогічно-теологічною підготовкою, відсутність у державному переліку спеціальностей учителя християнської етики та неузгодженість системи його підготовки та підвищення кваліфікації. Враховуючи складність та багатогранність християнського виховання для української системи освіти, вважається за доцільне і корисне вивчати багатий і різноплановий історичний досвід підготовки і підвищення кваліфікації вчителів релігії у Німеччині, які відбуваються там у тісній співпраці державних та церковних закладів вищої релігійно-педагогічної освіти.
Розвитку педагогічної, професійної та післядипломної освіти у ФРН присвятили свої дослідження вітчизняні та російські науковці Н. Нікандров, Є. Лисова, А. Соколова, Л. Пісарєва, Т. Фур’єва, Т. Хоменко, С. Синенко, Ю. Коваленко, Г. Фєдотова, Н. Махиня, Т. Вакуленко, Н. Козак, Л. Пуховська, Н. Абашкіна, Л. Сакун, А. Озерянська та ін. освіту релігійних педагогів вивчали О. Орлова, І. Ковровський. Багато уваги вивченню ролі вчителя у релігійному вихованні школярів приділяється у німецьких дослідженнях з практичної теології, релігійної педагогіки та методики викладання релігії в школі Г. Леммерманна (G. Lämmermann), К. Гретляйна (C. Grethlein), Х. Шмідта (H. Schmidt), К. Біцера (C. Bizer), С. Ляймгрубера (S. Leimgruber), Г. Хільгера (G. Hilger), Х.-Г. Ціберца (H.-G. Ziebertz), А. Файге (А. Feige), H. Кольмара (N. Collmar), М. Хана (M. Hahn), Л. Хайде (L. Heide) та ін.
Актуальність вивчення світового, зокрема німецького, досвіду християнського виховання та професійної освіти релігійних педагогів зумовила нашу мету – описати систему підготовки та підвищення кваліфікації вчителя євангельської та католицької релігії у ФРН у ХХ та на початку ХХІ сторіччя.
Освіта вчителів релігії у Німеччині здійснюється на факультетах євангельської та католицької теології у державних університетах, спеціалізованих вищих навчальних закладах (Fachhochschule), а також у церковних теологічно-педагогічних інститутах, які тісно співпрацюють з університетами. Існує можливість отримати теологічну освіту заочно, проте випускники заочних відділень працюють, як правило, лише у початковій школі, а в головній школі (середні класи) задіяні лише на півставки. Вчителі релігії у гімназіях та технікумах мають університетський диплом з євангельської чи католицької теології. У державних університетах ФРН функціонує понад 30 євангельських та католицьких богословських факультетів. Методику викладання релігії в школі вивчають як вчителі, так і майбутні служителі церков. Німецький учитель повинен мати диплом мінімум з двох спеціальностей. Однією з таких спеціальностей може бути релігія. Майбутні вчителі релігії вивчають такі предмети як систематична та практична теологія, релігієзнавство, місіологія, герменевтика, введення у Старий та Новий Завіт, книги Біблії, історія церкви та еклезіологія, релігійна педагогіка, педагогічна майстерність, психологія релігії дитини, методика викладання релігії, правові засади викладання релігії. Подекуди пропонуються додаткові курси юдаїстики, церковного порядку, соціальної етики, історії релігії, екуменізму, філософії, а також феміністської теології. Навчання в університеті має теоретичну (до першого державного іспиту) та практичну (до другого державного іспиту) частину. Практика або стажування майбутніх учителів релігії координується церквою завдяки релігійно-педагогічним інститутам. Перед затвердженням на посаді майбутній учитель релігії проходить процедуру узгодження його кандидатури з церквою. Євангельська церква називає цей процес покликанням на служіння (vocatio), католицька – missio, оскільки праця релігійного педагога традиційно вважається служінням церкви суспільству. Вчитель релігії повинен бути членом церкви. До викладання католицької релігії не допускаються особи, які розлучені або взяли повторний шлюб.
Після 1970-х рр. інтерес до релігійно-педагогічної освіти впав, учителями релігії бажала бути невелика кількість педагогів. Тому місцеві церкви почали відкривати релігійно-педагогічні інститути для того, щоб надати право викладання релігії в школі служителям і активістам з церкви, які не мають педагогічної освіти. Кожне католицьке єпископство і кожна місцева євангельська громада в кожній федеральній землі Німеччини мають релігійно-педагогічний інститут або центр, який об’єднує від трьох до семи релігійно-педагогічних або теологічно-педагогічних церковних осередків або відділів. Такі інститути мають право готувати вчителів релігії протягом 2-3 років і надавати їм дозвіл на викладання релігії у молодшій та середній школі. Релігійно-педагогічні інститути опікуються працюючими викладачами релігії у своєму регіоні, вони координують проходження педагогічної практики студентів - теологів у школах свого регіону, розробляють навчальні програми, підручники, посібники, навчальні засоби, влаштовують семінари для підвищення кваліфікації вчителів релігії та вчителів недільних шкіл, співпрацюють з ученими з університетів, які розробляють теорію викладання релігії. Релігійно-педагогічні інститути видають методичні журнали з релігійної педагогіки, книги, підручники, мають власну бібліотеку. Працю таких інститутів частково фінансує держава, проте більше двох третин їхнього бюджету – церковні пожертви. Маленькі теологічно-педагогічні центри можуть мати усього декілька працівників. Викладачі мають вищу педагогічну, релігійно-педагогічну, філософську або теологічну освіту, можуть бути докторами теології та релігійної педагогіки. Навчання, участь у семінарах та конференціях в таких інститутах платна. Великі інститути, такі як інститут ім. Коменського у м. Мюнстері та релігійно-педагогічний інститут Локкум у м. Ребург-Локкум, щороку проводять десятки семінарів для вчителів. Вони ведуть широку практичну та теоретичну діяльність, публікують підручники не лише для інститутів, але й для університетів, мають великий штат працівників.
Вивчення німецького досвіду дозволяє сформулювати наступні загальні рекомендації для українських науковців, освітян та адміністрації:
- фахівцям у сфері освіти, виховання, теології та філософії вести наукову розробку вітчизняної теорії та методики духовно-морального виховання школярів засобами християнської педагогіки; здійснювати порівняльний аналіз сучасних систем релігійної освіти та виховання в інших країнах світу;
- керівництву державних та церковних закладів вищої освіти створювати осередки релігійно-педагогічної освіти на базі теологічних факультетів державних університетів та церковних закладів теологічної освіти з метою підвищення кваліфікації вчителів християнської етики та перспективою надання цим інститутам статусу вищих навчальних закладів та права підготовки християнських педагогів;
- органам влади визначити нормативно-правову базу у сфері шкільного виховання та освіти, а також в області викладання предмета «Основи християнської етики» як рівноцінного і обов’язкового для державного освітнього плану поряд з курсом «Етика» для тих, хто не бажає вивчати християнську етику;
- шкільній адміністрації сприяти отриманню педагогічними працівниками другої, теологічної або релігієзнавчої освіти для отримання права викладання християнської етики за місцем основної роботи, а також проведенню факультативних занять з християнської етики представниками батьківських комітетів школи, якщо вони мають богословську або педагогічну освіту, служителями церков, з якими школа веде співпрацю у позакласній виховній роботі.
