Бойченко Михайло Іванович, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, м. Київ «Застосування системного підходу до аналізу соціальних комунікацій у гуманітарних та соціальних науках»
Традиційно системні дослідження суспільства у якості предмета брали макро-рівень [3], або ж середній рівень [2] суспільних комунікацій, іншими словами – рівень опосередкованих відносин між людьми, що неминуче виводило на дослідження надіндивідуальних форм суспільності, які традиційно вважалися переважно предметом соціальних наук, тоді як мікрорівень суспільних відносин, власне життєвий світ людини залишався за межами, за дужками соціального аналізу, а вважався основним предметом гуманітарного пізнання. На прикладі аналізу світу повсякденності спробуємо показати умовність і навіть недоречність такого розмежування.
Значне зростання інтересу до вивчення життєвого світу, структур повсякденності як на Заході [1], так, останнім часом, і у російській [4] та вітчизняній науковій літературі, викликали у багатьох дослідників певне забуття системної парадигми дослідження, ба навіть переконання, що саме “подолання” системності у соціальному підході дозволило належним чином розкрити роль світу повсякденності для осягнення суті суспільного життя. Тим самим нібито втрачають значну частину своєї суспільної затребуваності, якщо не легітимності соціальні науки, і навпаки – нібито саме за рахунок «падіння» соціальних наук зростає значущість наук гуманітарних. Наприклад, всесвітньо визнаний німецький філософ Ю.Габермас прямо протиставляє світ соціальних систем і життєвий світ [5], і, фактично, намагається «спасти» соціальні науки шляхом їх радикальної гуманітаризації.
На нашу думку, такі спроби містять у собі лише частку істини: у соціальній теорії дійсно назріла необхідність подолати вузьке розуміння системного підходу, відповідно до якого системний аналіз можливий і успішний лише на макрорівні соціального життя. Це означає, втім, не гуманітаризацію соціальних наук, а навпаки, послідовне застосування системного підходу соціальних наук до мікро-рівня суспільного життя – тобто не відмову (нехай навіть часткову) соціальних наук від власної методології, а навпаки – більш послідовне і строге визначення специфіки цієї методології і, відповідно, її використання при аналізі життєвого світу.
Системний підхід у соціальному пізнанні слід витлумачувати у двох основних значеннях. По-перше, в основному значенні системності теоретичного пізнання – коли системність базується на концептуальній єдності знань про суспільство, яка забезпечує узгодженість і несперечливість різних дослідницьких програм (та їх результатів), якщо вони виконані в межах однієї парадигми пізнання. По-друге, системність у соціальному пізнанні може витлумачуватись як підстава і вияв цілеспрямованості людської поведінки, яку ми називаємо також раціональною. Дійсно, цілеспрямованою у строгому сенсі слова не можна назвати емоційну чи звичну поведінку, адже останні легко може змінити якийсь випадковий чинник. Тільки тоді, коли людина має план своїх дій (більш чи менш розроблений), вона буде дотримуватись його з розрахунку на те, що виконання цього плану змінить обставини, які йому суперечать, а не піддаватись обставинам, які мають властивість завжди мінятись і вимагати свого врахування.
Між цими двома витлумаченнями системності у соціальному пізнанні є, на нашу думку,спільна риса, яка видається невипадковою. Мова йде про те, що будь-яка дослідницька програма, як і, врешті-решт, сама пізнавальна парадигма за своєю суттю є планом дій. Відмінність полягає у тому, що цей план керує поведінкою не однієї людини, а цілої соціальної групи, точніше колективу однодумців, які поділяють основоположні принципи певної науки. Тому також принципово порівнюваними і співмірними видаються стратегії наукового пізнання-практики і стратегії повсякденної поведінки, які є, як правило, нерефлексивними планами дій.
Висновком з такого загального, певною мірою світоглядного розуміння системного підходу є те, що життєвий світ людини, тією мірою, якою він може аналітично бути розглянутим як сукупність окремих планів дій, можна і слід розглядати саме із застосуванням системного підходу соціальних наук. Справа полягає у тому, що на 90%, якщо не на 99 людська поведінка є типовою. Повсякденне життя людини складається з повторюваних, рекурсивних і у цьому сенсі запрограмованих дій. Тим самим і життєвий світ, з об’єктивного погляду на нього, постає як сукупність, мереживо системних вимірів, кожен з яких властивий не індивіду винятково, а індивіду як представнику тієї чи іншої спільноти, для яких така системність (раціональність) поведінки є типовою.
Водночас, це не означає, що не залишається місця для гуманітарного пізнання. Адже те, як саме відбувається мережування системних вимірів поведінки людини, завжди має унікальний, неповторний характер з точки зору соціального пізнання. Але гуманітарне пізнання у цій унікальності, неповторності знаходить закономірності, недоступні соціальному пізнанню. Якщо соціальне пізнання, наприклад, прагне надати соціальним символам генералізованого характеру, типізувати їх через надання інваріантних соціальних функцій, то пізнання гуманітарне застосовує інтерпретативні методи пізнання, які надають соціальним символам смислової невичерпності, яку соціальні науки можуть оцінити лише як принципову функціональну поліваріантність, яка неприпустима під кутом зору забезпечення функціонування тих чи інших соціальних систем.
Системний підхід до аналізу соціальних комунікацій у гуманітарному пізнанні полягає, таким чином, у виявленні тих особливостей включення особистості до процесу соціальної комунікації, які пов’язані з внутрішньою детермінацією поведінки особистості на відміну від зовнішньої, соціальної її детермінації. Насправді, внутрішня детермінація поведінки особистості сутнісно пов’язана із зовнішньою: соціальні науки пов’язують її з процесами соціалізації, інтеріоризації соціальних норм тощо. Але якщо для соціальних наук ця внутрішня детермінація постає як підпорядкована зовнішній, то для наук гуманітарних нерідко (якщо не як правило) внутрішня детермінація поведінки особистості виявляється вищою інстанцією, яка трансформує соціальні, психічні, біологічні тощо чинники поведінки у її особистісні звершення, які і створюють той грунт, на якому виростає множина вже не типових, а конкретних біографічних, історичних тощо планів поведінки особистості.
Література
- Вальденфельс Б. Повседневность как плавильный тигль рациональности // Социо-Логос. – М.: Прогресс, 1990.
- Мертон Р. Социальная теория и социальная структура (фрагменты). – К.: Абрис, 1996.
- Парсонс Т. Система современных обществ. – М.: Аспект-Пресс, 1997.
- Раззеев Д.Н. В сетях феноменологии. Гуссерль Э. Основные проблемы феноменологии. – СПб.: Изд-во Санкт-Петербугского университета, 2004.
- Habermas J. Communication and the Evolutlon of Society. – Boston: Beacon Press, 1979.
