Головей Вікторія Юріївна, кандидат історичних наук, доцент кафедри культурології Волинського національного університе-ту імені Лесі Українки (Луцьк, Україна).
«Проблема “кінця мистецтва” в контексті сучасної культури»
Чи мають сьогодні сенс розмірковування про кінець мистецтва? На нашу думку, мають і, до того ж, глибокий, як і розмірковування про скінченність існування взагалі. Усвідомлення власної скінченності, смертності, відрізняє людину від інших істот, вносить в її життя особливу напругу і відповідальність. Розмірковування про кінець мистецтва пов’язане з його критикою (як формою деконструкції в розумінні Дерріда) і актуалізує проблематику його смислу та суспільного призначення, його непростих взаємовідносин із часом, проблему перспектив. Тим самим проблематизується сучасний стан мистецтва, що сприяє переосмисленню всієї історіїйого розвитку, пошукам критеріїв справжності. Фактично, це те, що Гайдеггер називав «постановкою під питання».
Як відомо, вперше поглиблене обґрунтування ідеї «кінця мистецтва» ми знаходимо у «Феноменології духу» і «Лекціях з естетики» Гегеля. В контексті сучасної культури ця проблематика набуває нового виміру: зникання мистецтва в його традиційному значенні. Протягом ХХ ст. мистецтво дійсно увійшло в повсякденне життя і розчинилося в ньому майже до повної анігіляції. Відбулися радикальні зміни у його суспільному функціонуванні, у розумінні його статусу в сучасному цивілізаційному процесі. На зміну традиційним формам мистецтва прийшли так звані арт-практики і арт-проекти, в яких будь-які художні критерії були нівельовані і замінені системою конвенційних правил гри, умови якої формуються арт-номенклатурою і арт-ринком. Процес перетворення мистецтва на арт-продукцію і надприбутковий бізнес досяг небувалих розмірів і головним критерієм його цінності стала “товарність”, спроможність акумуляції капіталу. Актуальне мистецтво найактивніше включилося у гру тотальної симуляції, що захопила усі напрямки художньої діяльності у глобальному масштабі. Художні образи, які репрезентують певну смислову реальність, здебільшого, перетворилися на симулякри, які тільки симулюють (імітують, передражнюють) ситуацію трансляції смислу. І ми змушені констатувати, що мистецтво втрачає свою споконвічну суспільну функцію – представляти абсолюти і вводити їх у сферу історичного існування людини. Воно перетворюється на “мистецтво галерей”, необов’язковий декор, розвагу, технічне експериментаторство, гру з формою і більше не ставить перед собою великих завдань – очищення, духовного піднесення, виявлення істини буття.
Проте найнебезпечнішим є те, що сучасне масове мистецтво і засоби інформації володіють практично необмеженими можливостями щодо маніпулювання свідомістю, поширення квазі-міфів, квазі-символів, які використовуються в інтересах певних політичних та економічних груп. Відбувається цілеспрямована переорієнтація культури із сфери духовних цінностей у сферу цінностей матеріальних, культивування споживацтва і чуттєвих насолод, вульгарних смаків, низьких потреб. Якщо елітарне мистецтво модернізму активно відображало абсурд життя з метою викликати протест проти існуючого стану речей, то сьогодні ситуація змінилася: сучасне життя все активніше міметує абсурд мистецтва, розтиражованого і фактично нав’язаного мільйонним аудиторіям. Адже засоби впливу такого мистецтва на широкий загал незрівнянно зросли у порівнянні з минулими епохами.
Сьогодні проблема «кінця мистецтва» актуалізується і в зв’язку із радикальними змінами в сучасному художньому процесі, які відбулися під впливом новітніх інформаційних технологій, що обумовили появу медіамистецтва и кризу традиційних форм художньої репрезентації і сприйняття. Медіамистецтво – цілком новий культурний феномен, який принципово відрізняється від традиційного, як матеріальними, часовими так і візуальними параметрами. Проблематичними стають як онтологічний статус художніх медіа-творів, так і традиційні уявлення про авторство, співвіднесення копії та оригіналу. В інформаційному суспільстві естетичний об’єкт стає “відкритим твором” (термін У. Еко), адже його сприйняття, а подекуди і створення, набувають інтерактивного характеру. Якщо свого часу В. Беньямін відзначав, що з появою можливості технічного репродукування мистецьких творів втрачається унікальність оригіналу, його значимість, то у медіамистецтві оригінал відсутній взагалі.
Сучасні арт-практики по максимуму використовують медіальний візуальний потенціал і стають гіпервидовищними. У певному розумінні нова візуальність – це всепереможна медіальність. Творча діяльність у цій сфері не пов’язана за своєю природою із виробництвом матеріальних витворів мистецтва і виявляється все більш залежною від засобів технічної візуальної репрезентації (цифрове фото, відео, комп’ютерна 3D графіка тощо). Під впливом технологічного меркантилізму виробництво і сприйняття нової візуальності стрімко втрачає статус духовної діяльності, наближуючись до рекламної естетики. Митець перетворюється на людину, занурену з головою у пошуки оригінальних технік репрезентації, примноження їх репродуктивної сили і ринкової вартості, а реципієнт стає всеїдним споживачем арт-продукції. Концепт ефективності та інформативності сьогодні домінує над концептом художності форми, границі жанрів стираються, «символічний порядок здано в музей» (Ж. Бодріяр). Радикальне вдосконалення і масове поширення цифрових оптичних технік веде до безпрецедентної навали візуальних образів особливої якості, які мають надзвичайно високий ступінь чіткості та яскравості і претендують на статус гіперреальності. У такому контексті правомірно говорити не тільки про нову візуальність, але й про зміни у самому процесі візуального сприйняття. Важливим наслідком розвитку нових технологій цифрової образності і синтетичних форм бачення, заснованих на електронній оптиці, стало релятивістське змішування фактуального і віртуального. У медіамистецтві, як і в сучасній культурі у цілому, відбуваються зміни на онтологічному рівні: віртуальне витісняє реальне, симуляція заміняє репрезентацію, час переважає над простором, зображення – над об’єктом. Мистецтво дематеріалізується.
Все це наштовхує на думку про справедливість гегелівського передбачення щодо кінця великого мистецтва, яке не слід розуміти як заперечення можливості подальшого розвитку художніх форм. Гегель вважав, що мистецтво втратило характер справжньої істинності, життєвості, а тому й позбавляється свого колишнього високого призначення і суспільного статусу. Воно перестало бути найвищим способом, в якому істина набуває свого вияву. І дійсно, в новітній культурі мистецтво втрачає онтологічну вкоріненість, а “воля до великого мистецтва” стає його неможливістю. Якщо мистецтво перестає бути “абсолютною потребою”, особливим, найбільш прикметним гештальтом нашого буття, воно перетворюється на чисту невизначеність, позбавляється смислової глибини, автентичності форми. Відбувається не тільки розклад художніх норм, розмиваються самі їх засади. Тоді що ж залишається від “великого мистецтва”? Ностальгія університетської філософії, яка фактично є своєрідною ретроспективною ілюзією, – від Гегеля до Гайдеггера, або ж від Канта до Адорно і Ліотара?
Велике мистецтво залишилося в минулому. Але не варто впадати у розпач з цього приводу, а лише спокійно констатувати об’єктивний характер цього процесу. Мистецтво ніколи не буде тим, чим воно вже не може бути. За умов радикальних зрушень у суспільній свідомості, прискореної соціальної динаміки воно змінює свої функції і стає іншим. Можливо, шукаючи пристановища у запереченні самого себе, мистецтво хоче вижити за допомогою розігрування власної смерті. Всевладність часу спрямовує будь-яку форму наявного буття до її власного кінця. Мистецтво, звичайно, теж смертне. Але його вмирання – спосіб його буття як, до речі, і життя взагалі. У будь-яку історичну епоху мистецтво має багато критиків, що стимулює його розвиток, створюючи навколо нього певний суспільний резонанс. У відгук мистецтво у кожному творчому акті ніби запитує про власну можливість, про свою істину, і водночас стверджує себе. Сучасна ситуація вимагає від нас не панегірика і не епітафії мистецтву, а тверезої відповіді на запитання, чи можливо сьогодні відродити суттєвість мистецтва, його буттєву вкоріненість, і чи буде спроможне оновлене мистецтво надати імпульс нашому духовному відродженню? Це питання залишається актуальним для будь-якої культури, а тим більше для культури української, яка зазнала великих втрат у своєму історичному бутті.
