Хрипко Світлана Анатоліївна, кандидат філософських наук, до-цент кафедри культурології Національного педагогічного уні-верситету імені М.П.Драгоманова (Київ, Україна).
Трипільські Венери як молитовний символ давньої культури
Молитва – таїнство, яке завжди звертало людські очі до Неба, яке завжди спрямовувало погляд до Вищого Начала, яке завжди скеровувало думку до Початкового Джерела Життя. Це той ключ, той стан, та традиція, ті слова…, які миттєво наближають до Світла і в то й же час тихо вказують на відстань між людиною і Тим, до кого вона звертається.
Релігія – це шлях повернення до Бога. Шляхів… - явно не один. Ці шляхи апріорно втілюють багатство палітри різних духовних й культурних традиції. Різний – це просто інший, інакший, а не потенційно помилковий.! Рано чи пізно, але всі шляхи сходяться саме там, звідки вони вийшли і куди прямують. Але всі ці шляхи (відомі й дещо призабуті) ріднить саме ЇЇ вічний ключ, зближує саме ЇЇ сакральна таїна, пов’язує саме дотик до Неї, об’єднує саме Вона – Молитва до Вишнього. Шляхи міняються, переплітаються, розширюються або стають більш схожими на вузеньку стежину й зникають… а вона є і була вічною. І промовляється, відповідно, «віч-на-віч» перед обличчям Вічності.
«Втратити дар мови» , «оніміти» – це неможливість звично звертатись до людей. Але ж до Бога звертатись можна й мовчки, пόдумки, навіть у формі «неоформлених в слова ідеї чи ледь окресленого помислу» (адже Господь раніш за тебе знає, що ти хочеш Йому сказати). Молитва – це розмова з Богом. Не монолог, а саме розмова, адже Бог завжди все чує і на все відповідає. Його відповідь – істинна й ідеальна, просто цю «відповідь» варто навчитись розпізнавати. І приймати.
Але мова молитви може бути вкладена не тільки в слова, а й – в вольовий порух душі, підсвідомо скерований жест чи мимовільний рух (раптом опуститись на коліна), в музику, в погляд… та безмежний пласт семантичних образів, на які тільки здатна людська уява і пам’ять. Молитву можна проговорити, прошепотіти, виголосити, продумати, сказати, програти (вимовити) на музичному інструменті, витесати на камені, промалювати (і тому сховати від сторонніх очей) через певні сакральні художні образи, вишити семантичним орнаментом тощо.
Напевно можна вважати, що існує три класичні форми мови, три формати самовиразу – через слово, через жест (пόрух) і через символ.. Серйозні речі можна сказати не тільки через слова. На мові жестів і символів можна виразити не тільки сильні почуття та емоції, але й найтонші порухи людської душі. Саме тому в богослужіння Церква включила й мову обрядів. Церковний обряд – це окрема символічна мова, яка акцентує «включеність» в християнську культуру, навіть якщо до кінця людина цю «мову» й не розуміє.
«Трипільські Венери» – сакральний код давньої цивілізації
З часом люди почали все більше й більше забувати, що написати, виписати, прописати молитву можна не тільки через слова і символи. Адже молитву можна вкласти й в глину (глей), в цю цей давній м’який, еластичний і піддатливий людським рукам матеріал, який зцементує її навіки і назавжди збереже у глибинах вселенської пам'яті.
«Трипільські Венери»- саме під такою назвою увійшли в історичну пам'ять ці унікальні орнаментовані глиняні ВИТВОРИ ЛЮДСЬКИХ РУК І ЛЮДСЬКИХ ПРОХАНЬ. Це не «ідоли», не «іграшки», не «зáбавка», не «щось незрозуміло що», не «дивакуваті ляльки без голови», … відсталих поколінь.
По-перше - не «відсталих», по-друге – це сакральна культура наших пращурів (а на сферу сакрального ярлики вішати не варто), по-третє – «не суди й не судимим будеш!» - це попередження було сказане людству не просто так. Якщо «щось незрозуміло» - то краще промовчати, а не квітнути букетом коментарів. Судять (зверхньо осуджують) як правило ті, хто, м’яко кажучи, «не розбирається» в змістовній глибині того, що стало предметом осуду. Безоглядно назвати сакральні предмети давнини «ідолопоклонством» - це, певним чином, те саме, що назвати приховану від сьогодення мудрість сакральної культури давнини «банальною міфологією», православ’я й католицизм - «іконопоклонством», а мусульманство – «буквопоклонством»…тощо. Є сакральна утаємниченість мови іконопису, є духовний пласт ісламської культури каліграфії (червоне письмо, культура краснόпису – якщо назвати це по-давньоукраїнські)… багато чого є. Але багато чого й забулось не в останню чергу через вибір технічного шляху поступу людської цивілізації. Як мінімум, «духовну минувшину» варто поважати, як максимум – намагатись зрозуміти, розшифрувати, відкрити її сенс і зміст. І якщо це робити обережно – цей історичний пласт відкриється, «заговорить» і розкаже багато чого цікавого і пізнавального.
Трипільські Мадонни – це молитовний лист прописаний у глині. Навіть не «на глині», а саме «у глині». Ми беремо найкращий папір, коли хочемо написати особливий лист «комусь особливому». Княжі, царські, дворянські і тому подібні «статусні» (за земними мірками) роди – //люди, забуваючи який світ насправді є вічно вищий, постійно граються у «высший свет» /в котором почему-то всегда скандал// -- завжди користувались так званим «фамільним папером» з тільки їм відомими водяними знаками, специфікою малюнку, кольору тощо. Трипільці були не гірші. Червоний глей (глина) – в усіх народів вважався сакральним оздоблювальним матеріалом. Саме червоною (а не сірою чи жовтою…) глиною робили обереговий орнамент на підвіконні, навколо дверей… в самій оселі. У червоний глей «вписували», через нього «проговорювали» зміст молитви, який і втілювала певна фігура і певний семантичний розпис.
Зазвичай, усі варіанти вигляду «Трипільських Мадонн» пронизує стрижнева ідея – це тема краси життя, продовження життя, ідея продовження роду. «Ромб з крапелькою» - символ засіяного поля – присутній в орнаментованому розписі на усіх глиняних красунях. Змія, вічна спіраль, вічна хвиля… як символи вічного відновлення, оновлення й відродження життя, теж є чи ні на кожній фігурці. Та й саме «Венерами» їх назвали не просто так. Вони дійсно дуже елегантні, красиві, тендітні, подекуди надзвичайно витончені й стрункі (особливо образи - Діви). Любов і Краса – саме ці вічні феномени (які завжди фокусують увагу на жінку) були вкладені в символічну мову розпису даних глиняних статуеток.
Сам вигляд «Трипільських Венер» однозначно говорить про те, що це не іграшки. Навіть важкувато уявити – як ними в принципі можна б було гратись. Усі розшифровані дослідниками символічні знаки і всі (а їх більшість) загадки семантичного розпису давнини вказують на те, що це є давній «формат» жіночої молитви. Молитовний жест «Оранти» вкладений в руки «Трипільських мадонн», мікроскопічні дірочки на кінцівках рук (скоріш за все їх підвішували на сакральні дерева), акцентована тематика життєдайності… - засвідчують молитовну наповненість їх символічної суті. І це є єдиним, що зберегла для нас історія від усього духовного й матеріального пласту давньої трипільської цивілізації.
Символічна мова (а як і будь-яка інша мова вона має свій стиль, свою логіку, свої діалекти, свої наголоси, свою ритміку, свою образність….) завжди вважалась «священною мовою», «мовою посвячених». Це віковічний спосіб комунікації у сфері сакральної культури. Те що хтось зверхньо обізве «ідолами» --- інший «прочитає». Трипільська людність володіла цією таємничою мовою більш ніж досконало. І досконало – сховала її коди. Священна мова трипільців дійшла до нас через символи, закарбовані у керамічних виробах. І ця мова – віками зберігає тишу. Адже від трипільської цивілізації не залишилось навіть легенд.
