С.С. Бойчук, викладач кафедри філософії права Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка, Луганськ Секція: Філософія Діалектика здійснення культури

Необхідним початком процесу здійснення культури виступає|вирушає| стадія, коли остання знаходиться|перебуває| в потенційному стані, здатності|здібності|, в-собі-бутті (мовою|язиці| Гегеля). Можливість|спроможність| культури, “повнота повноти і усіляка|всіляка| повнота” (М. Унамуно) містить|утримує| у собі все різноманіття культурних форм у згорнутому вигляді|виді| так само, як і стовбур|ствол| дерева – тріски.  Будучи абсолютною за своєю сутністю, культура в якості потенційності містить у собі іманентне “протимислення”, яке нескінченно розсуває простір сфери смислів. Наявність внутрішнього протиріччя є необхідною умовою досягнення своєрідного культурного максимуму через опозицію ідеї самій собі. Завдяки протиполаганню виникає напруга й вибух смислів, що й призводить до виникнення динамічної реалізації культури в становленні. |спроможністю| |з'являється,являється|

Повнота й велич можливості|спроможності| всього втрачає|розгублює| свою цілісність і узгодженість|погодженість| передчуття здійснення| в процесі розкриття себе в просторі та часі,  буття й самототожність зникають: перше переходить в небуття, а друге – у відмінність і розірваність.

Надати|уявити|точну характеристику стадії становлення надзвичайно складно внаслідок|внаслідок| того, що спроба за допомогою статики поняття описати процес руху, передавши всі фарби|барви| життя, приречена на невдачу. Єдиним способом передати стрімкий біг цього бурхливого потоку є|з'являється,являється| звернення до образних і метафоричних висловів|висловлювань| і порівнянь. Саме цим пояснюється факт присутності в роботах про розвиток культури різноманітних|всіляких| поетичних, часто досить вдалих|успішних| і яскравих, словосполучень, покликаних компенсувати недоліки|нестачі| сухої наукової мови|язика|. Так, російський філософ К.М. Леонтьєв писав про “квітучу складність”, славянофіл М.Я. Данилевський – про епоху “літнього сонцестояння” й “апогею творчих сил”, англійський історик та філософ історії А.Дж. Тойнбі – про період зростання|зросту|, коли творчий порив веде від виклику через відповідь до подальшого|дальшого| виклику.

Завдяки мелодії таких|настільки| дивних|чудних| звуків перед очима читача виникає велична картина пристрастей, зухвалості і надлюдських зусиль фанатиків і божевільних, які потрясали землі|грунти| Палестини, передмістя Ілліона, горби|пагорби| Платеї та напругою|напруженням| своєї довгої волі споруджували всесвіти храмів і мислимі|гадані| світобудови|світобудови| філософських систем, тобто таких людей, котрі забажали дійти до останніх меж нескінченного|безконечного|.

Метафізична поезія естетики становлення затуляє безпосередні реалії здійснення культури, односторонньо|однобічно| підкреслюючи тільки|лише| деспотизм ідеї, що розгортає|розвертає| потенційне буття смислів|змісту,рацій| у формалізованих моделях історичного хронотопу|. Проте|тим не менше|, подібна постановка питання не тільки|не лише| не заважає|мішає| правильному розумінню проблеми, а, навпаки, сприяє, зосереджуючи |увагу на головній, центральній лінії розвитку, адже сутьність|сутність,єство| цього етапу полягає в динаміці й розкритті бутона культури.

У той же час|однак|, за всією цією зачарованістю різноманіттям залишається непоміченим один момент, своєрідна зворотна сторона здійснення, звичайно прихована від очей трубадурів наповненої діонісійської| стихії життя. Велика героїчна сага становлення завжди обертається трагедією внаслідок|внаслідок| того, що шлях здійснення можливостей|спроможностей| укритий прахом нереалізованих потенцій, які зникають у вихорі історичного буття. Факт втрати під час становлення абсолютного характеру|вдачі| “великого ланцюга”|цепу| культурного буття, що перебував на першій стадії, – неминучий і абсолютно закономірний. Визначається це самою природою можливості|спроможності|, що містить|утримує| у собі в якості необхідної складової елемент нездійсненності, який багато в чому й утворює сутність|сутність,єство| прафеномена| культури як чистої потенційності.

Наступний|такий|етап передбачає|передбачає| завершення становлення і здійснення всього різноманіття смислів|змісту,рацій| у культурних артефактах, котрі охоплюють філософські системи, витвори мистецтва, індустріальні комплекси, патриціанські вілли, бюрократичну машину держави, оподаткування, принцип остракізму й регулярну практику знищення ілотів|. Подана стадія в розвитку культури добре була описана О. Шпенглером під ім'ям цивілізації. Трактування цього поняття німецьким мислителем, що порушив розмірений перебіг сучасного йому інтелектуального життя старого континенту, значно відрізнялося від загальновизнаного|загальнопризнаної|. Для Шпенглера цивілізація – це протилежність культурі, епоха занепаду, переважання безликої маси, відступи духовності перед мовчанням великих міст, поглинання органічності технікою, деградація літератури й мистецтва. Початком цивілізації є|з'являється,являється| смерть культури, момент, коли життя, що досягло піку напруги|напруження|, завмирає, кров згущується|згортається|, сили надломлюються|надламуються|, а “душевна плідність окремого типу людей остаточно виснажена, і конструкція заступає місце творчості” [4, c. 533].

Таким чином, сутність|сутність,єство| цивілізації, згідно з оцінкою О. Шпенглера, учня Гете і Ніцше, полягає в тому, що вона, перш за все|передусім|, не-культура| і тому єдиний спосіб визначити її – зіставлення. Культура й цивілізація – це живе|жваве| тіло душі та її мумія, народжений ґрунтом організм і механізм, що утворився в результаті|унаслідок,внаслідок| застигання.

 Унаслідок|внаслідок| того, що думка|гадка| про дихотомію цивілізації й культури була не однією з другорядних в концепції “Присмерку Заходу” [176], а відіграла значну роль в панорамній картині морфології всесвітньої історії, вона природно опинилася поданою|уявлена| в надмірно полемічному стилі, який поєднувався|сполучався| з|із| прагненням автора до абсолютизації власних тверджень|затверджень|. Так само туга Шпенглера за великим стилем і великими системами мислення не дозволяла йому примиритися з|із| “епохою вторинного|повторного| спрощення” і примушувала|заставляла| згідно із закликом|призовом| Заратустри “танцювати поверх себе”, сміючись в обличчя боязким і недалеким дітям занепаду. У поєднанні цих чинників|факторів| полягала причина переважання похмурих тонів у зображенні історичного ландшафту переходу становлення в те, що сталося.

Проте|однак|, критикуючи стадію занепаду й відчуженості від наповненого буття, автор морфології всесвітньої історії здійснює|скоює,чинить| серйозну помилку: він не бачить за деревами лісу. Недоліки|нестачі| втомленої|втомленої| душі культури, що реалізувала внутрішню ідею в зовнішньому світі (перш за все|передусім|, імперіалістична воля до розширення й політика як доля), закривають|зачиняють| у концепції Шпенглера факт нового горизонту самопізнання, який відкривається при цьому|відчиняється|. Потреба досліджувати й роздумувати виникає на “заході”| дії тому, що модус “пізнавати” в існуванні як людини, так і культури протистоїть модусу “бути”.  На зорі філософської думки|гадки| серед космічної гармонії Еллади Парменід записав: “Одне і те ж – слухати (мислити) і бути”. Згодом європейський розум відкрив|відчинив| неможливість не онтологічної, але|та| екзистенціальної тотожності мислення і буття. На невеликому відрізку людського шляху|колії,дороги| наповненість останнього протистоїть осмисленням першого:

Але|та|дві душі живуть в мені

І обидві не в ладах одна з|із| одною ("Фауст" Гете).

Унаслідок цього, теза про те, що культура вмирає|помирає,умирає| після того, як здійснить усю сукупність своїх можливостей|спроможностей|, слід розуміти саме у світлі діалектичного методу. Діалектику ж робить|чинить| істинною і істотною|суттєвою| те, що “категорії не просто виведені одна з іншої, а ще й розглянуті|розгледіти| одна у світлі іншої, тобто кожна категорія повторює всередині себе весь ряд|лаву,низку|, у якому вона займає|позичає,посідає| в одновимірній|одномірній| діалектиці – лише одне з місць” [2, c. 265].

 Тому цивілізація, тобто культура як те, що здійснилося, в певному значенні цього слова дійсно смерть культури як процесу становлення. |однак| У той же час, перша –  продовження життя другої, і мертва “протяжність” цивілізації не заперечує духовної активності, але|та| знімається в ній, так само як якість переходить в кількість, а поглиблення – у розповсюдження|поширення|.

Також статика того, що сталося, знімається динамізмом символу; а пориви, прагнення й пафос космобудівельної| діяльності не відміняються|скасовуються|, зникаючи в механізмах цивілізації, але|та| знаходять своє продовження в мисленні про них. Душі богів і героїв становлення переселяються в немічні тіла думаючої|вважаючої| меншини|меншості|, яка завершує в текстах завойовні кампанії й будівництво соборів. Показовим прикладом|зразком| такого культурного метемпсихозу| є|з'являється,являється| фігура О. Шпенглера, західного філософа, який щиро не цінував стадію самопізнання в розкритті ідеї культури. Він писав, що в “століття|вік| чисто експансивної діяльності, позбавленої вищої художньої і метафізичної продуктивності”, коли голос фатуму закликає|призиває| до фінансового і територіального розширення, проконсул в колонії, інженер, дипломат варті десятка письменників і філософів див.  Не дивлячись на те, що автор “Присмерку Заходу” доклав усі зусилля для дискредитації духовного виробництва в століття|вік| індустріального й політичного, доля його книги свідчить проти|супроти| цього твердження|затвердження|.

Морфологія культури, що піднялася|підійнялася| на рівень загальної символіки, нарекла західну цивілізацію фаустівською|, і тим самим невдалий філософ, учитель|учитель| математики і історії опинився в рядах|лавах,низках| культурних героїв, деміургів легендарних часів. Таким чином, один “письменник”, усупереч власним поглядам, зіграв значнішу роль у створенні|створінні| європейської ойкумени, ніж численні|багаточисельні| чиновники і військові|воєнні|. Тоді як оспівані Шпенглером Родс і Ротшильд визначали обличчя Заходу протягом деякого періоду їх власного сьогодення, він сам творив майбутнє й минуле цілої культурно-історичної спільноти. Це не було щасливою випадковістю, на боці автора “Присмерку Заходу” виступала|вирушала| діалектика цивілізації (того, що відбулося), яка передбачає|передбачає| особливе становище|становище| того, хто пізнає серед представників культурного типу.

Становлення неодмінно переходить у те, що є сталим, яке у свою чергу є|з'являється,являється| моментом у самосвідомості. “Тільки|лише| хворий відчуває свої члени” [4, с. 520], – пише Шпенглер про розсудливе й головне життя, вірніше його видимість, у цивілізації. Можна відповісти на цей випад спадкоємця “Фауста”  і  “Заратустри”  словами Гегеля: “Коли філософія починає|розпочинає,зачинає| малювати своєю сірою фарбою|барвою| по сірому, тоді якась|деяка| форма життя стала старою, але|та| сірим по сірому її омолодити не можна, можна тільки|лише| зрозуміти; сова Мінерви починає|розпочинає,зачинає| свій політ лише з|із| настанням|наступом| сутінків” [2, с. 56].

Культура перестає бути чимось очевидним, вона втрачає|розгублює| легкість власних несучих конструкцій, образів|зображень|, смислів|змісту,рацій| та ідей, занурюючись в необхідність рефлексії. Унаслідок цього культура стає для себе тим, чим вона є сама по собі, знаходячи свою ідентичність (тотожність, згоду|злагода| з|із| власною ідеєю) на останньому етапі становлення в результаті|унаслідок,внаслідок| зняття всіх попередніх моментів руху в акті самопізнання.

Проте|однак|поверненням до себе одіссея культури не завершується: пізнавши себе, відкривши|відчинивши| власну ідентичність, культура опиняється|опиняється| перед викликом розуміння з боку Іншого. На попередніх стадіях проблема чужих культурних спільнот| зникала в необхідності становлення і здійснення внутрішніх можливостей|спроможностей| у зовнішньому світі. При цьому, бачення Іншого, що займало|позичало,посідало| важливе|поважне| місце в моделях самоідентифікації, завжди виявлялося|опинялося| підлеглим розкриттю власного Я, для якого множинність культур була лише можливістю|спроможністю| рефлексії.

Фактично об'єктивне існування іншої реальності підміняється в культурному пізнанні й самопізнанні присутністю образу|зображення| Чужого. Сутність|сутність,єство| останнього не виходить за межі, окреслені питанням про долю культури, що створює собі особливу ойкумену, де цивілізаційні ареали, релігії, народи виступають|вирушають| як символи рефлексії. Протягом усього часу становлення культура населяє навколишній|довколишній| ландшафт картинами царств, континентів, зірок і незадовго до смерті їй відкривається|відчиняється|, що “лабіринт ліній” ретельно складає риси її власного обличчя (Х.Л. Борхес), а Інший є|з'являється,являється| тільки|лише| варіацією на тему “чим є культурне Я”.

 Останній етап у розвитку культури передбачає|передбачає| вихід на глобальний, пов’язаний з граничними питаннями людського буття, діалог цивілізацій у Великому історичному часі і розуміння кожної культури в якості Співбесідника|співрозмовник|. Якщо останнього не завжди збираються слухати, то, принаймні, його потребують у якості учасника розмови, якому можна щось сказати. Проте|тим не менше|, це не так|настільки| важливо|поважно|, унаслідок|внаслідок| виходу за межі егоцентризму й замкнутості до моделі спілкування, тобто до подолання|здолання| імперативу безоглядного становлення й відкриття|відчинення| власного буття для іншого. Виникнення Я в постаті| Ти означає можливість|спроможність| буття однієї культури “в очах, у вухах, у серці” (В.С. Біблер) [1, c. 27] іншої, що, у свою чергу, пов'язано зі здатністю|здібністю| Співбесідника|співрозмовника| побачити й почути з боку, і, отже, “завершити, замкнути в особу”|особистість|, поставивши три крапки на останніх сторінках тексту культури.

Перехід від монологічного мовлення до діалогу вносить значні зміни в принципи репрезентації партнерів по міжкультурній комунікації: якщо самодостатнє буття культури знає різні форми самовираження, то співбуття культур завжди персоніфіковане. “Звертаються|обертаються| й діалогізують| не абстрактні культури як такі, але|та| Прометей і Дон-Кіхот, Едіп і Гамлет, Августин і Паскаль” [1, c. 28]. Це означає|значить|: не порожні|пусті|| категорії й поняття ідентичності, що мовчать для представників інших культурних спільнот, представляють|уявляють| культуру в спілкуванні, а гранично концентрований і, водночас, образний підсумок накопиченого досвіду|досліду|.

Велике завдання|задачу| на цій стадії можна сформулювати в такому|слідуючому| вигляді|виді|: відтворити шлях|колію,дорогу| культури від буття-потенції через становлення і що стало до усвідомленого для-себе-буття за допомогою образу|зображення|, покликаного стати втіленням і “упредметненим”|матеріалізованим|, “матеріальним” носієм ідеї культури.  Життєвий шлях|колія,дорога|, схоплений у єдиному й тому абсолютному символі, на відміну від ідентичності, звернений до представників інших культурних типів, і тому він не зникає разом з культурою, що створила його, а залишається супутником людського духу. Так, чорнокнижник Фауст, який потрапив|попав| в історичні хроніки завдяки своїм ворогам Меланхтону і благочестивому лютеранину Шпісу, і наслідний принц, уродженець Фрісландії і найзнаменитіший датчанин, який говорив англійською мовою, переживуть Західну цивілізацію, як свого часу|у свій час| бунтівний титан, двоюрідний брат Зевса і вічні блукачі Еллади знайшли продовження своєї нескінченної|безконечної| дороги в землях|грунтах| і душах нащадків північних варварів.

Література

1. Библер В.С. Идея культуры в работах Бахтина // Одиссей. Человек в истории. 1989. – М.: Наука, 1989 с.21-59
2. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Издательство “Мысль”, 1990. – 525 с.
3. Лосев А.Ф. Абсолютная диалектика – абсолютная мифология // Лосев А.Ф. Миф – Число – Сущность. – М.: Мысль, 1994 с.263-298
4. Шпенглер О.  Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории. Т.1. Образ и действительность. – Минск: ООО Попурри, 1998. – 688 с.