І.В.Горохолінська, аспірант кафедри релігієзнавства та теології Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Чернівці Вплив філософсько-релігієзнавчої концепції І.Канта на формування ідейно-аксіологічних настанов
Зосередженість дослідницької уваги філософії на теоретичних та, подекуди, конкретно-прикладних проблемах релігії є явищем іманентним та безапеляційним. Це пояснюється тим, що рефлексивність філософського мислення завжди детермінує пошук відповіді на основні світоглядні питання та має на меті осягнення мірил мудрості. Історія людської цивілізації підтверджує й той факт, що одним з основних світоглядних питань, яке турбує людину є питання життя та смерті, смислу людського існування та мети світу, і найчастіше в пошуку відповіді на це питання людство зверталося до релігії, що яскраво ілюструється існуванням великої кількості різноманітних віровчень та вірувань. Не секрет і те, що велика кількість людей вбачає саме в релігії й підґрунтя мудрість, світоглядно-аксіологічний потенціал її плекання. Звісно, це не означає, що в межах людської культури відсутні намагання віднайти мудрість поза релігією і навіть всупереч їй. Але в будь-якому разі не можна заперечити того, що й пошук мудрості на ґрунті релігійного світогляду є історично закономірним, а в певні епохи навіть домінує в духовній культурі. Ця обставина є одним з об’єктивних чинників конституювання окремої філософської дисципліни – філософії релігії, дослідження дисциплінарної специфіки та методологічних основ якої є досить актуальним на сучасному етапі розвитку релігієзнавчої освіти. «Увага до основ релігійного світогляду іманентно притаманна дослідницьким інтенціям філософії. Це випливає зі світоглядного характеру релігії та світоглядно-рефлексивної сутності філософії. А втім, попри наявність поважної історико-філософської традиції осмислення релігії, лише нині філософія релігії як окрема дисципліна здобуває собі місце в системі вітчизняної філософсько-релігієзнавчої як науки, так освіти» [3, с.3]. Метою цієї статті є з’ясування теоретичного підґрунтя та методологічної бази сучасної філософії релігії на основі осмислення та інтерпретації філософсько-релігієзнавчої доктрини І.Канта, яка в свій час справила і не перестає справляти значний резонанс у філософсько-релігієзнавчих дискурсах. Крім праць самого Канта, відзначимо українських дослідників, що в той чи інший спосіб розкривали грані цієї проблеми: М.Мінаков, Ю.Кімельова А.Гулига, О.Бродецький та багато інших.
Беззаперечною заслугою кантівської доктрини про віру і релігію є те, що вона слугувала певним поштовхом для розвитку одного з досить потужних в наш час типів філософії релігії – філософської теології (поділ філософії релігії на філософське релігієзнавство та філософську теологію можна зустріти у Ю.Кімельова в праці «Філософія релігії: систематичний нарис» та деяких інших авторів – І.Г.), адже в межах філософії релігії І.Канта важливе місце належить так званій етикотеології. І.Кант називає власний спосіб обґрунтування віри в Бога етикотеологією, оскільки певність в реальності Божества утверджується не через засвоєння істин «одкровення» чи церковного передання, а на основі морального досвіду. Кант пише: “Необхідно, щоб весь наш спосіб життя був підпорядкований моральним максимам, але це неможливо, якщо з моральним законом, що являє собою тільки ідею, розум не пов’язує дійової причини, яка визначає для нашої поведінки, що узгоджується з цим законом, результат, точно відповідний нашим вищим цілям, чи то в теперішньому чи ж то в потойбічному світі. Отже, без Бога й незримого світу, на який ми покладаємо сподівання, прекрасні ідеї моральності, хоч і викликають схвалення й захоплення, але не служать мотивом намірів і їх здійснення, бо ж не довершують всієї мети, природної і неодмінної для всякої розумної істоти” [1, с.423].
У передмові до праці “Релігія в межах самого лише розуму” І.Кант особливо наголошував на доконечній потребі філософської рефлексії над релігією: “…було б краще, закінчивши академічне вивчення біблійного богослов’я, щоразу на завершення додавати ще окремий курс суто філософського вчення про віру…” [2, с.85]. Основними характеристиками кантівського вчення про віру є акцентуація на досвіді філософської рефлексії над релігійними цінностями, яка б дозволила звільнити їх від таких негативних рис, як догматизм, фанатизм, забобонність, ритуалізм і дати змогу актуалізувати моральний стрижень релігійності. Філософія релігії Канта, всупереч думці багатьох богословів покликана не заперечити релігію, а піднести її на якісно інший ціннісний рівень. Філософсько-етичний, а не церковно-одкровенний підхід до обґрунтування буття Бога цілком закономірно мотивує й специфічний погляд на аксіологію історичного буття релігії. Кант розрізняє історичну віру, яку він ще називає церковною чи статутарною, та «чисту» релігійну віру, тобто інтелектуально-ціннісну або моральну віру. Церковна, історична віра справляє вплив залежно від умов часу й місця її сповіщення. Натомість чисту віру можна переконливо прищепити всім людям доброї волі в будь-якому місці й часі. «Чиста релігійна віра одна тільки може обґрунтувати всезагальну церкву, адже тільки вона є вірою розуму, яку можна переконливо повідомити кожній людині, натомість історична віра, ґрунтована лише на фактах, може поширювати свій вплив не далі, ніж це дають змогу зробити обставини часу та місця, надаючи інформацію, що дозволяє судити про її достеменність» [2, с.117]. Статутарна церковна віра багато в чому є примусовою, натомість моральна віра вільна. Історична (статутарна) віра “мертва сама по собі”, тобто як певне сповідання не становить самодостатньої моральної цінності (адже доволі часто її сповідують не в силу певних глибинних моральних переконань, а лише силою традиційної, формальної приналежності до певної релігії). Тим часом моральна віра в Бога є “живою вірою”, оскільки випливає з осмисленого ціннісного вибору особи.
Статутарні релігійні закони (догмати) можуть зберігати своє значення лише як данина культурницькій традиції, але самі собою (як «одкровення») вони не обов’язкові. Справжня ж основа всякої щирої релігійності – моральне законодавство. Тим-то, наголошує Кант, “істинне шанування Бога”, що має загальне значення для кожної людини, мусить ґрунтуватися лише на моральних законах. Якщо статутарні релігійні закони (тобто певна конкретна догматика й культ) підходять чи можуть підходити не кожній людині, то щира моральність мусить бути властива кожній людині як вільній особі; поза моральністю немає людської гідності. «Моральне законодавство є те, що власне й утворює релігію, а статутарні закони містять лише засоби для її заохочення та розповсюдження» [2, с.119]. Моральна віра є, отже, чимось універсальнішим, ніж віра історична (статутарна) і дозволяє навіть особам, що традиційно належать до різних віросповідань, по суті бути носіями єдиної духовності – релігії у широкому філософському значенні цього слова. І навпаки, люди, що формально належать до певної конфесії, але аморальні, є насправді безрелігійними.
Так само й богослужіння саме по собі не несе, за Кантом, справжнього релігійного смислу, адже тут має значення не стільки внутрішня моральна цінність вчинків, скільки зовнішнє здійснення їх для Бога і, отже, догоджання йому, якого він, як істота абсолютна зовсім не потребує. Найкращим способом «богослужіння» може бути сама доброчесна поведінка, доброчесне ставлення до інших людей.
Такі настанови І.Канта знайшли у подальшому розвитку філософського осмислення релігії досить активний відголос і рецепції його доктрини можна зустріти у багатьох плідних філософів, що працювали саме у сфері філософії релігії. Наприклад, аналізуючи цивілізаційну трансформацію життєво-соціальної значущості релігії, Бертран Рассел – британський філософ, лауреат Нобелівської премії, доходить висновку, що традиційна релігійність сьогодні справді переживає не найкращі часи. Але все таки це не знімає питання місця релігії в житті людини, а навпаки, ще більше актуалізує його. «Крах традиційної релігійності, який так жалібно оплакується апологетами церкви і радісно зустрічається тими, хто бачить в традиційних переконаннях лише забобонність, – факт, що не піддається сумнівам. Проте, якщо догми зняті, це аж ніяк не означає, що питання про місце релігії в житті розв’язане» [4, с.23], – пише філософ. Адже «справою першорядної важливості є збереження релігії, що не залежить від догм, прийняти які не дозволяє інтелектуальна чесність» [4, с.27]. Це пояснюється тим, що в релігії глибинно закладені досить важливі гуманістичні настанови поклоніння, смиренності та любові до ближніх. Але у расселівській концепції релігійності, позбавленої догм, ці три настанови набувають зовсім іншого забарвлення й тлумачення порівняно з традиційною релігійністю. Така «очищена» від догм релігія, як він пише є результатом поєднання 1) двох різних видів поклоніння: вибіркового поклоніння благу, якщо воно є благим, і безапеляційного поклоніння всьому, що існує; 2) смиренності, але такої, що полягає не в тому, щоб міркувати про речі добре, якщо вони є погані, а у свободі від гніву, обурення і вічних нарікань; та 3) любові до ближнього та самого себе, яка забезпечила б дотримання принципу не заподіяння шкоди іншим [Див.: 4, с.27-29]. У такий спосіб, зберігаючи своєрідний, по-кантівськи «чистий», позбавлений догм релігійний світогляд, людина несе у світ основні гуманістичні настанови – людяності та емпатії. Якщо відмовляючись від традиційної релігійності, людство відкине і цей етико-гуманістичний стрижень, то на таке суспільство очікує повна деморалізація та аксіологічна деградація.
Також в такому ж руслі розгортає свої міркування і Е.Фромм, ідеї якого акцентують на тому, що питання гуманістичної релігійності – це не питання належності або неналежності до певного конкретного віросповідання, а питання реальної практики ціннісних взаємин незалежно від конфесійної визначеності. Гуманістичними чи авторитарними є не релігії самі собою, а форми релігійності та характер ціннісної комунікації, культивовані конкретними громадами й особами. Адекватними є саме ті релігійні переживання, які, як зазначає Е.Фромм, являють собою «не пристрасну зацікавленість у виконанні своїх бажань, а надзвичайний інтерес до смислу життя, самореалізації людини, здійснення завдання, поставленого життям перед нами; цей інтерес надає всім бажанням і цілям, які не сприяють збагаченню душі й реалізації особистості, другорядне значення; зрештою вони взагалі не мають значення порівняно з тим, що є об’єктом цього інтересу. Він не визнає поділу на Божественне і земне, оскільки останнє підпорядковане йому й сформоване ним» [5, с.290].
Відчутною є рецепція кантіанства в сучасній протестантській теології, ідейним натхненником якої ще в ХІХ столітті став Ф.Шлейєрмахер. (1768-1834). Він розглядав релігію передусім як феномен, що спирається на емоційно-вольову сферу душі, її зміст мотивується настановами ціннісної свідомості людини. Ця ідея цілком очевидно перегукується з Кантовою тезою про опору релігійного змісту на практичний розум – автономну добру волю й належнісні настанови людини, з яких випливають ідеї загального блага та Божественної сутності як гаранта його есхатологічно-сотеріологічного здійснення. Як і в Канта, філософсько-теологічна концепція Шлейєрмахера етично опосередкована: входження у Царство Боже можливе лише внаслідок власного морального удосконалення, саморозвитку й самовиховання. Спадковість з кантіанством виявляється й у принципі, згідно з яким справжня моральність передбачає не просто прийняття колективних норм зовнішньої пристойності та догматів віри, а здатність в будь-якій, особливо екстремальній, ситуації бути практично вірним обов’язкові доброчесності. Це означає і готовність протипоставити свою моральну позицію навіть загальноприйнятим у середовищі та освяченим релігійною традицією формам поведінки – в разі їх невідповідності гуманістичному ідеалові. Але якщо в Канта такий ідеал конституюється абстрактно (категоричний імператив), то Шлейєрмахер та його сучасні послідовники надають йому персоналістської визначеності: це не загальний принцип, а життєвий приклад Христа як своєрідний потенціал вдосконалення кожної особистості, яка приймає його не догматично, і не суто раціонально, а екзистенційно.
Отже, філософія релігії І.Канта, представлена його етикотеологією та вченням про модальності віри, утвердивши примат морально-аксіологічних, ідейно-смислових аспектів релігійності над її конкретно-конфесійними, ритуально-обрядовими вимірами, задала методологічно значущу «систему координат» філософського осмислення релігії, виявлення її людинотворчого осердя та гуманістичного потенціалу. Це ідейно-методологічне «поле тяжіння» наснажувало філософсько-релігієзнавчі дискурси провідних мислителів-гуманістів новітньої доби таких як – Ф.Шлейєрмахер, Б.Рассел, Е.Фромм та їхні численні послідовники.
Список літератури
- Кант И. Критика чистого разума. – Симферополь: РЕНОМЕ, 1998.
- Кант И. Религия в пределах только разума //Кант И. Трактаты и письма. – М.: Политиздат, 1980.
- Бродецький О. Філософія релігії. Навчально-методичний посібник. – Чернівці: Рута, 2008.
- Рассел Б. Сущность религии /Почему я не христианин. – М., 1987. – С.23-37.
- Фромм Э. Иметь или быть? Психоанализ и религия. – М.: Прогресс, 1990.
