Н.В. Бойчук, здобувач кафедри релігієзнавства та теології Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Секція: Релігієзнавство Науковий статус феноменології релігії з погляду ХХІ століття.
Становлення постнекласичного типу раціональності супроводжується проблематизацією критеріїв науковості знання. У природничих науках загальноприйнятою вважається настанова, згідно якої і об’єкт, і суб’єкт дослідження є відображеними в його результаті. Наприклад, вчений-фізик, спостерігаючи певні фізичні явища, здійснює «вплив» на «поведінку» атомів і, таким чином, впливає на результати експерименту. Тому доведення тієї чи тієї гіпотези може містити суб’єктивні елементи. За таких умов раніше постульована прірва між природничими та гуманітарними науками зменшується. Когнітивна адекватність останніх вже не є сумнівною, а об’єктивність перших – абсолютною. В усі часи поряд із пізнанням навколишнього світу людину цікавила її власна сутність. Колосальні зміни традиційних уявлень про явища та процеси фізичної реальності відобразились на самоідентифікації людини. Гальмування розвитку наук про дух загрожує втратою усвідомлення власної унікальності, деструкції «божественної сутності» людини. Поступ філософсько-релігієзнавчих наук, що безсумнівно належать до гуманітарного циклу, стає дедалі актуальнішим, адже об’єктом їх дослідження завжди була особистість, її ідеали, погляди на світ, традиції, норми життя тощо.
Чільне місце у спектрі філософсько-релігієзнавчих дисциплін посідає феноменологія релігії (Р.Отто, М.Шелер, Г.ван дер Леув та ін). Вважається, що предметом дослідження останньої є все те, що людина сприймає як дещо принципово інше, позамирське. Відповідно, методи, якими користуються феноменологи релігії, запозичені зі загальнофілсофської феноменології Гусерля – epochē, антиредукціонізм, аісторизм, метод порівняльного аналізу, класифікації різних типів релігійних феноменів та ін. Російський дослідник історії феноменології релігії М.О. Пилаєв зазначає: «Феноменологія релігії є синкретичним утворенням, яке містить взаємосуперечливі методологічні настанови з історії релігії (емпіричного релігієзнавства в цілому), філософії й теології. Вона тематизує себе як загальна теорія релігії, використовуючи в тому чи тому модусі поняття «святе» як першофеномен релігії» [2, с. 30].
Витоками феноменологічного аналізу релігії є незадоволеність пануючих у час його зародження концепцій тлумачення сутності релігійного переживання, священного, релігійної свідомості тощо. Здебільшого інтерпретація згаданих феноменів ґрунтувалась або на засадах містичного світогляду, або ж на принципах натуралістичного походження людини (а відтак і релігії). Причому, в першому випадку не мала сенсу постановка проблеми походження релігії, а в іншому – стверджувалась детермінованість її від зовнішніх чинників.
На початку нового тисячоліття людство зазнає колосального впливу науки й техніки. Попри позитивні наслідки цього впливу, він побічно спричиняє й тенденції духовного занепаду («культурного нігілізму») цивілізації. Загальновідомою є деградація традиційних цінностей (релігії, родини, дитини та ін.) і становлення нових пріоритетів. Систематичне збільшення релігійних конфесій виражає потребу особистості у новій інтерпретації об’єктів релігійності й навіть самої віри, що є свідченням актуальності розвитку феноменології релігії. Понад те, вона дає можливість ознайомитись з методологічними проблемами релігієзнавства зокрема й гуманітарних наук загалом.
Підставою для виокремлення феноменології релігії з-поміж інших філософсько-релігієзнавчих напрямків початку ХХ ст. стала настанова, згідно якої релігійний досвід набув статусу унікального феномена, а сама релігія визнавалась світоглядом, незвіданим у своїх смислових засадах до зовнішніх детермінацій соціального контексту. З іншого боку, в теоретико-методологічній сфері саме в цей час відбувалось становлення некласичної науки. Дефініція істини як сукупності об’єктивних знань про фізичний світ, отриманих у результаті співмірності наукових експериментів й теоретичного опису явищ та процесів, які можна перевірити емпіричним шляхом, на той час не виправдала себе. Пошуки нового типу раціональності, який би відповідав потребам тодішніх природничих і гуманітарних наук, стали нагальною потребою вчених усіх галузь знання. Відсутність усталених норм науковості сприяла тому, щоб концепції родоначальників феноменології релігії лягли в основу повноцінної філософсько-релігієзнавчої дисципліни. Вона мала б узагальнити й систематизувати, отримані в процесі вивчення історії релігії, знання про конкретні релігійні системи; допомогти зрозуміти ті передумови, до яких апелюють прибічники трактування релігії як самобутності людського буття та ін. Розвиток феноменології релігії повсякчас характеризується систематичною критикою всіх її попередніх надбань, що забезпечило їй імунітет проти догматизації. Ця критика ґрунтувалася в основному на двох положеннях: часто привноситься в нібито об’єктивне дослідження певні апологетичні мотиви; занадто акцентується увага на внутрішньому досвіді релігійної людини. Це стало причиною певної трансформації предмету й методів дослідження, яка згодом дістала назву неофеноменологія релігії. Одним із перших представників цього напрямку був Жак Ваарденбург, який вважав, що необхідно комплексно вивчати релігійну людину, її раціональну та практичну сторону життя.
Статус науковості згаданої вище дисципліни донині багато дослідників ставлять під сумнів, обґрунтовуючи свою позицію надмірним суб’єктивізмом та недостатньою обґрунтованістю її (феноменології релігії) основних положень, які до того ж мали багато теологічних та метафізичних передумов.
Специфіка феноменології релігії полягає в тому, що вона в одній із своїх іпостасей є невпинним процесом самопізнання людини. Його результати є індивідуально-особистісними. Загалом теоретичні здобутки феноменології релігії можуть бути лише вектором, який вказує на методи й способи рефлексії. Об’єктивізація й узагальнення основних положень цієї дисципліни може зруйнувати головну її особливість – спрямованість на не-раціональну релігійну сутність людини. Причому важливо усвідомити відмінність між феноменологією релігії та, наприклад, психоаналізом, який вивчає специфіку людської свідомості: завдання першої – з’ясувати особливості буття релігії як прояву священного в людині-індивідуальності, тоді як другий намагається віднайти таку універсальну схему функціонування свідомості, яка була б дієвою у кожному конкретному випадку. Ця особливість феноменології релігії неодноразово ставала переметом критики і причиною нівелювання її наукового статусу.«Ідея того, що феноменологія релігії має виконувати функції загальної теорії щодо інших релігієзнавчих дисциплін, - пише О.М. Красников, – стала популярною серед дослідників релігії першої половини ХХ ст. Це призвело до неприємних для наукового релігієзнавства наслідків. Розроблені в феноменології релігії методи, категорії і поняття сприяли руйнуванню релігієзнавчої парадигми, яка сформувалась на початку ХХ ст.» [1, с. 97].
Отож виникнення феноменології релігії стало ознакою і наслідком трансформаційних процесів у соціальному та культурному просторі цивілізації. Змінилися форми спілкування між людьми, критерії і способи інтеріоризації соціального в індивідуальне, форми міжособистісних контактів, способи духовного самовираження індивіда. Розуміння самого феномена людини, її свідомості набуло ширшого контексту. За таких умов феноменологія релігії постає сполучною ланкою міжконфесійної взаємодії, релігійних канонів і внутрішнього душевного досвіду. Як спосіб самопізнання феноменологія релігії сприяє реалізації творчого потенціалу людини.
Список літератури
- Красников А.Н.Методология классической феноменологии религии//Вестник Московского университета. Серия 7. Философия.–2004.– №1.– С. 74-97
- Пылаев М.А. Западная феноменология религии. Теоретико-методологические основания и перспективы построение религиоведения как науки о святом – М.: Рос. гос. гуманит. ун-т, 2006. – 97 с.
