Котовська Ольга Петрівна, канд. філос. наук, старший викладач Львівського регіонального інституту державного управляння Національної академії державного управління при Президентові України "Межі та перспективи сучасних соціогуманітарних підходів
Класична раціональна парадигма вже під кінець ХІХ – початок ХХ століть відчула свій “екзистенційний збій”. Під загальну критику потрапили всі до того виокремленні моральні цінності, а від так і критерії їх раціонального обґрунтування. Наукове пізнання перестало бути таким, що здатне схопити закони об’єктивної реальності (світобудови), а відтак втратило потенційну здатність прямувати до позачасових істин. Не лише фундаментальні філософсько-антропологічні питання, але стисло науково-галузеві проблеми знаходили своє вирішення у індивідуально-прагматичних координатах.
Гуманітарні (соціально-філософські) дисципліни першими потрапили у “пастку” картезіанського сумніву, а відтак недовіри й до достовірних результатів пізнання. Розв’язання цієї проблеми потребувало нових принципів і методології, яка б змогла нейтралізувати суспільно-політичні небезпеки, активізувати й залучити все ширше коло суб’єктів до обговорення. Дороговказом для нових методологічних підходів стали логіко-лінгвістичні концепції. Запропонований К.Поппером принцип фальсифікації (спростування) виступив як своєрідна альтернатива попередньому принципу верифікації (емпіричної перевіркиабо вказівки на те, яким чином можна зробити перевірку). Одначе такі критично-раціоналістичні спроби реабілітувати критерії об’єктивності й забезпечити приріст наукового знання не зупинили загальної тенденції.
Пошуки ускладнив світовий історичний досвід. Налякана загальносвітовими тенденціями незначна група науковців робила спроби застерегти від ідеологічних небезпек і від дегуманізації, спрогнозувати їх можливі наслідки, оздоровити гуманітарну сферу у морально-відповідальній площині, подолати відчуженість і пафос недовіри через екзистенційну комунікацію (К.Ясперс), щире спілкування, відкритий діалог. Але ці поодинокі голоси не були вчасно почутими. А по двох світових війнах індивід в першу чергу прагнув комфортної, хай мовчазної, апатичної у громадсько-політичному житті, безпеки. Задоволення первинних бажань визначило ідейно-цільовий підмурівок“техногенного суспільства”, а карколомні темпи інформаційного приросту створили можливість їх масової реалізації.Відтак “техногенне суспільство” породило феномен консюмеризму, коли індивід виступив в ролі пасивного споживача запропонованої йому соціально-політичної реальності, користувача матеріальних благ і поп-культурних цінностей.
З іншого боку, під гучними гаслами постмодерної доби у наукову спільноту хлинула "молода кров". Повсюдне дроблення наук розпочалось із заперечення загальноприйнятих у науках "правил гри". Бажання бути оригінальним у всьому, по-новому інтерпретувати чи то творчість класиків, чи то соціально-політичні процеси, чи то науково-природничі феномени проявилось у багаторівневій деструкції канону і різкому повороті до маргіналізованої попередньою науковою парадигмою проблематики підсвідомого, тілесності, сексуальності.Колаж постмодерних практик виніс на хвилю наукової популярності спроби вибудувати структуру без самої структури, без центральної ідеї, без знаного від античності телосу і метафізичних пошуків всесвітніх законів.Запалені власними амбіціями молоді дослідники сприйняли існуючі науково-академічні інституції з їх відповідними механізмами перевірки за своєрідний бюрократичний баласт. Крайні проявлення методологічного плюралізму переросли у боротьбу із будь-яким методом (яскравим прикладом у цьому контексті є концепція "епістемологічного анархізму" П.Фейєрабента) і породили значну кількість незрозумілих за змістом і формою досліджень, автори яких інколи самі не мали чіткого усвідомлення цілей, не могли пояснитипризначення своїх"наукових досягнень".
Синергетика запропонувала методологічний "порядок у хаосі", прийнявши за основу принцип самоорганізації систем. Здатність врахувати багатовекторні динамічні зміни у гуманітарних і природничих галузях визначили міждисциплінарне значення синернетичного підходу. Серед частини теоретиків набула поширення ідея, що власне настав час нової універсальної парадигми.
У цьому руслі варто погодитись із позитивними моментами синергетичного підходу, який окрім науково-пізнавального значення несе й важливий морально-етичний імператив. Так "антропний принцип" (встановлення зв'язку між Всесвітом та життям людини на Землі) обґрунтовує взаємозалежність, а відтак відповідальність кожного, здавалося б, найнезначнішого елементу системи за настання тієї чи іншої події. Але чи варто говорити про зміну парадигм, коли індивідуаньо-мисленнєва переорієнтація ще не наступила? Чи поспішні декларації не стануть причинами нових методологічних помилок?
Щоб коротко і якомога влучніше відповісти на питання, які відразу ставить перед собою кожен критично мислячий науковець, і водночас висловити свою позицію, вдамся до образу прудконогого Ахілла, якому ніколи не наздогнати черепахи. Ця загальновідома апорія Зенона з Елеї свідчить про те, що сутність науки в послідовності, у сфері відкритості. У морально-етичній площині, яка не схильна до надмірного поспіху, розкривається творча багатогранність поліморфічність думок і поглядів, діалогічно-дискурсивного практик пізнання дійсності. А тому, щоб вберегтись від "прудконогого" псевдонаукового поспіху варто перш за все визначити доцільність тих чи інших теоретичних кореляцій, вирішити суперечності у методологічно-понятійному апараті, узагальнити переваги і недоліки, а вже тоді говорити про побудову більш загальних теорій.
